Розділ «Червень»

Тим часом Керенський теж не марнував часу.

На сусідній ділянці, куди він прибув тепер, стояв на переформуванні щойно самочинно українізований батальйон корпусу. П'ятсот солдатів якраз обговорювали питання, яким способом домогтись жаданої автономії України, як здійснити переділ поміщицької землі та чи воювати далі, а коли й воювати, то – за що?

Керенський зажадав слова позачергово. Міністр Тимчасового уряду заявив, що закон про землю буде незабаром, що жадану автономію вони теж одержать неодмінно, що взагалі Україна буде вільною як ніколи раніше, бо, отже, мовляв, вже є національна українська армія, і свідченням тому – наявність цього ж таки батальйону, до якого він оце промовляє… І Керенський закликав солдати? українізованого батальйону, яким, отже, дорога справа української землі та власної земельки, – приборкати та наставити на вірну путь збунтований проти революції гвардійський полк на сусідній ділянці.

Бойову операцію виконано бездоганно. Полк був оточений, перешикований для маршу і зник за пагорком, за яким вже лежала прикарпатська рівнина-поділ.

Тоді командир полку оголосив комітетові – в каре козацької сотні – наказ військового міністра.

Дем'ян Нечипорук, секретар комітету, зрозумів, що тепер мусить він заступити пораненого голову.

– Товариші! – сказав він. – Не віддамо нашого прапорщика! Під суд, так під суд! Але ж – разом!..

Козацький нагай оперіщив Дем'яна від плеча до плеча.

– Товариші! – закричав тоді Дем'ян. – Хлопці! Один за всіх і всі за одного! Пролетарі всіх країн, єднайтесь!..

І комітетчики згрудились довкола свого голови:

– Бий, сволота! За Миколая теж били! Хоч стріляйте, прапорщика не віддамо!..

Тоді Муравйов дозволив собі змінити трохи наказ міністра – на свою власну відповідальність. Він наказав весь комітет, з прапорщиком на чолі, гнати в корпусний штаб. А коли що – в нагаї!

І комітетчиків погнали.

Йшли спочатку натовпом і спроквола. Далі – під нагаями перешикувались по четверо і пішли швидше. Потім козацькі коні натисли на задніх – і довелось підбігати підтюпцем. А там козацький есаул подав команду – бігом, марш-марш! Бігти треба було дванадцять кілометрів, до самого Тернополя.

Прапорщик Дзевалтовський теж біг. Крізь свіжі бинти на грудях кривава пляма розповзалась більше і більше…

А полк тимчасом марширував фронтовою дорогою до місця постою. Назустріч – неспинною вервечкою – посувався фронтовий зв'язок: тьопали піднощики сухого борщу в мішках та мін у плетених кошиках. Вони тьопали отак вже третій рік, але такого ще не бачили – щоб цілий полк своїх гнали під своїми ж багнетами! Носії ставали, кидали ношу на землю і стовпіли. Ні, не було ще такого навіть за царської війни…

Та коли наблизились до роздоріжжя – праворуч до постою, ліворуч на Тернопіль, – солдати почали гукати:

– Не підемо до табору! Там якась пастка буде! Не покинемо товаришів комітетчиків на поталу і суд!..

І хоч як метушились конвоїри, скільки не гупали прикладами, скільки не нахвалялись приколоти багнетами, полк поворот проминув і попрямував слідом за комітетом.

Знайшлись і заспівувачі. Заспівали: