Розділ «Червень»

– Гей, шмаровози! – Робітничі дружинники були, певна річ, переважно молоді робітники й підлітки. – Як доведеться стріляти з-за рогу, то не забудьте наперед люфи позагинати, а то не влучите!

В юрбі на тротуарах вибухав регіт. Там купчився елемент, який не полюбляв «совдепщиків»: молодики невизначених професій у модних штанях «кльош», переважно купецького звання, та їхні дами – у вузьких спідничках «шантеклер».

Дружинники знехотя огризались:

– Гляди! Засмієшся на кутні, коли пики натовчемо!

Тоді ображені міліціонери апелювали до натовпу:

– Громадяни! Будьте свідками! Побрали протизаконно зброю ще й погрожують «применением» насильства супроти представників законної влади, революції!..

Данило з Харитоном стояли в парі на розі Пушкінської, під аптекарським кіоском фірми «Брокар і К°». Харитон люто позирав на юрбу і вправлявся в словесності з міліціонерами. Данило мовчав, стояв тихо, прихилившись спиною до кіоска, і посміхався.

Дурнувата посмішка не сходила з обличчя в Данила от уже другий день. Про що б сумне-найсумніше не брався він умисне думати, щоб загнати себе в журу та печаль і позбутися посмішки, однаково примусом накинута думка зразу тікала і з-поза неї все одно вискакувала та, котру він гнав геть, – і губи його знову розповзались від вуха до вуха.

– Тю, телепень! – плювався Харитон. – Підбери варгу, а то й зуби висиплються! Ну, їй-право, звомпів, щоб мені більше «Марії-біс» не побачити!..

Данило хапався, гнав з обличчя посмішку геть і робив люте та хиже обличчя – тримався так хвилинку чи дві, але зразу знову поринав у мріяння, неначе у якесь інше, потойбічне життя, – і дурна посмішка знову розцвітала на його обличчі.

Втім, причини для такої поведінки були в Данила поважні.

Вчора Тося, – стидаючися та затуляючи обличчя руками, – призналась Данилові, що не далі як на кінець осені, їм з Данилом треба чекати… дитинки…

І от відучора – що б не робив Данило, про що б не подумав, – на мислі було тільки одне: він – батько!.. Це було так незбагненно, що додумати таке до кінця не вдавалось, доводилось думати знову спочатку, і взагалі невідомо було – що ж, власне, треба думати? Спливав, власне, один лише образок: він чучукає «щось», і це «щось» репетує, а мала Тоська стоїть перед ним і грізно гримає, щоб він не впустив це «щось» і не розгепав…

Харитон, спостерігаючи блаженний вираз приятелевого обличчя, то лютував, то побивався:

– Їй-бо, пришелепуватий! Та чи тебе каменем по голові гахнуло, чи сам головою об камінь вдарився? Не дивись ти на мене таким малахольним! Тьху!..

Та Харитона раз у раз відволікали обов'язки, і він починав гукати до перехожого, що, йшовши своєю дорогою, раптом потикався в заборонену зону біля театру «Бергоньє»:

– Гей, громадянин! – репетував, розмахуючи берданкою, Харитон. – Що вам мало місця на Фундуклеївській? Йдіть собі тим тротуаром – тут невільно!

Міліціонери негайно знімали крик:

– Дивіться, громадяни! Будьте свідками! Вже «совдепи» революційну свободу особи обмежують! Бачили? Громадянам свободно! Росії невільно ходити, де їм заманеться!..

2