Розділ «Червень»

У залізничному парку знайшовся лише один арештантський вагон, довелось всіх сімдесят сім чоловіка запихати в сім камер-купе, – і поїзд рушив: Волочиськ – Жмеринка – Київ.

В останній теплушці поїзда – окремо від комітету – сиділи і четверо приданих полкові авіаторів. Кожному з них вручено пакет. В пакеті писалося, що пілот або авіатехнік, ім'ярек, відкомандировується в розпорядження своєї частини – з огляду на антивоєнний настрій. Літак тимчасом забезпечено охороною.

Федір Королевич сидів понурий. Він був один поміж чотирьох – більшовик і вважав, що відповідальність за безрезультатність стихійного антивоєнного виступу цілковито падає саме на нього. І особливо незручно почував він себе перед своїм напарником – пілотом, поручиком авіації Ростиславом Драгомирецьким. Поручик Ростислав Драгомирецький компанії з нижніми чинами ніколи не водив, будь-якого громадського життя тримався осторонь і відомий був у Третьому авіапарку як вірний патріот. Правда, знав Королевич Драгомирецького давно – мало не з дитячих літ, бо проживав на Печерську на сусідній вулиці. Але вчився Ростислав у реальному, а Федір бігав до ремісничої школи, і навіть у юнацьких вуличних забавах реалісту доводилось стикатись з ремісником хіба що тільки тоді, як реалісти били ремісників, а ремісники давали здачі. Коли ж почалась війна, і Ростислав змінив тужурку реаліста на офіцерський кітель, а Федір на той час був вже рядовим – і доля звела їх в одній частині, – гордовитий поручик, звичайно, не признав свого печерського земляка.

І – признатись – Королевич був вельми здивований, коли, кинувшись без тями рятувати комітетчиків, побачив поруч і свого напарника-командира – теж з пістолетом у руці. Він навіть дозволив собі – згодом, коли вже сяк-так утихомирилося, – звернутись до Драгомирецького:

– Дозвольте подякувати, пане поручику! Що за справедливість і свою руку підняли…

Поручик Драгомирецький на це тільки знизав плечима і мовчки одвернувся.

І от сидів тепер Королевич поруч із поручиком і катувався. Солдатові ще туди-сюди – обійдеться гауптвахтою, а офіцерові має бути гірше: зашлють у піхоту, на позиції в штрафники…

Королевич наважився і винувато сказав:

– Ви вже, Ростиславе Гервазійовичу, – авіатехніки дозволяли собі поза службою звертатись до пілота-напарника на ім'я та по батькові, – вибачайте, що так вийшло: втелющили ми і вас у погану історію…

Поручик Ростислав Драгомирецький звівся з нари, підійшов до дверей і почав дивитись на дорожній пейзаж.

За дверима теплушки швидко мигтіли телеграфні стовпи, а далі розкинулись мальовничі подільські простори: ледь погорблені роздоли, грабові діброви на пагорбах, стави по вибалках, жита. Жита де-не-де вже половіли. Села, здебільшого, були поруйновані: тут, по цих місцях, вже три роки толочилася війна.

– В кожного – своя голова на плечах! – сказав поручик Ростислав Драгомирецький від дверей. – Ти, Королевич, будь ласка, не думай, що такий вже герой: першим кинувся та інших за собою потяг…

Поїзд прогуркотів містком через Збруч, що відділяв Західну, австрійську, частину України від Східної, російської, – але пейзаж аж ніяк не змінився: ті ж роздоли піль, такі ж грабові переліски, плеса ставків і білі хати під стріхою в гущавині вишневих та яблуневих садків… Вітчизна!

9

Поручик барон Нольде в цей час сидів у купе вагона мікст, пив коньяк, закусував лимоном і перекидався з вістовим в очко: він ставив у банк карбованця, а вістовий, за браком грошей, діставав за кожний програш – щигля.

Між ділом поручик мрійливо позирав у вікно. За згарищами сіл бігли підфронтові курні шляхи: котили тачанки з фронтовою поштою, рогаті воли тягли гарби з сіном – на поживу кінним корпусам прориву, на вершечку телеграфного стовпа сидів величезний, відгодований солдатськими трупами чорний крук. Потім потяглися – на кілометри – вишикувані шеренгами дрібні хрестики на могилах: солдатські кладовища прифронтових етапних госпіталів.

Солодкі мрії заколисували барона. Він мріяв, як у Києві в шантані «Шато» сяде грати в шмендефер: сто карбованців ставка, стук – на трьох сотнях! Зірвати банк, коли грати, скажімо, вп'ятьох, можна – на щастя – аж чотири тисячі вісімсот! Го-го! Арифметика! Його таки не дурно навчили в кадетському корпусі всіх чотирьох правил!.. Мріялося, як перелапає він геть-чисто всіх київських дівчат, а потім сяде в ванну з гарячою водою – аж сорок градусів! – і якась лялька в цей час робитиме йому педикюр.

– Міф! Блеф! Фантасмагорія! – вигукував інколи поручик, радіючи всім своїм мізерним серцем і дивуючись з зовсім несподіваного щастя – прекрасної мандрівки із пекла в едем. Потім знову ковтав чарочку австрійського трофейного коньяку, заїдав кружальцем лимона й приспівував:

Вот в Риме, в Риме папа есть, папа есть,

Вина в подвалах там не счесть, там не счесть.