Розділ «Червень»

Він казав:

– Здрастуйте, солдати революції!

Дезертири понуро позирали з своїх дахів. їм остобісіло чекати зустрічного, щоб відкрився семафор, а говорили-балакали до них вже десятки агітаторів – і своїх, і приїжджих.

– Солдати революції! До вас моє слово!

Дезертири дивились скоса і мовчали.

– Старая власть пала, и обновленная Россия воспрянула от ига рабства и насилия…

– А хто він такий буде? – підштовхували дезертири один одного ліктем. – Від якогось начальства, чи сам від себе? Гей, ти чуєш, ад'ютант! Хто це такий, котрий язиком меле?

Почувши, що перед ними своєю власною персоною міністр Керенський, дезертири наважувались сплигнути вниз.

– Солдати! Війну почали царі, і народи за неї не відповідають!..

Перед приступкою салон-вагона вже тиснувся чималий натовп: мовилося ж про війну, а це варто послухати, – про що ж більше й слухати, як не про війну та землю?

– Але війна все-таки факт, і цього кричущого факту не закреслити розчерком пера! Ми її не починали, але нам доводиться її закінчувати…

– Вірно! – гукав натовп дезертирів одностайно. – Кінчати з війною! Та ми вже з нею, либонь, покінчили…

Але Керенський тримав руку за бортом френча і казав:

– В ім'я захисту здобутків революції ми повинні довести війну до славного, переможного кінця…

– А які там такі здобутки? – гукав хтось із гурту. – Питаюся, які тамті здобутки для мужика?…

Тоді Керенський простягав руку вперед:

– Ім'ям революції закликаю вас повернутися на фронт і йти в бій на лютого ворога революції – німецький імперіалізм! Хай живе революція!

Дезертири починали сунути геть, хто куди.

Це були солдати-фронтовики, три роки вони міряли своїми ногами поля бойовищ, гнили в окопах і сьорбали сухий борщ. Вони мерщій лізли по своїх дахах і гукали до паровоза:

– Крути, Гаврило! Хлопці, та перекиньте ви того семафора!