Розділ «Червень»

– Баби! Мати, Пресвята Богородиця! До чого народ довели – бабське військо напускають воювати германця!..

Тимчасом той, що біг попереду, вже зійшов на трибуну. На ногах в нього – жовті краги, як у бельгійського авіатора, френч – без погонів, а на голові – чудернацький кашкет: з сукняним дашком, та таким довжелезним, що достоту скидається на дзьоб чорногуза.

Поруч з ним, трохи позаду, стояв звичайний штабс-капітан – обличчя бліде, як з перепою, очі горять несамовитим вогнем.

Перший – в кашкеті, як чорногузів дзьоб, – спинився на самісінькому краєчку трибуни, сперся лівою рукою на бар'єр, праву застромив за борт френча і вп'явся очима в солдатське море. Вітерець ворушив довгі стрічки величезного червоного банта в нього на грудях. Вгорі бринів жайворонок. Гарчала австрійська дивізійка.

– Здрастуйте, солдати революції! – раптом зарепетував він, та так, що з дерев позаду каре знялося вгору хмарою гайвороння.

– Здрам-жлам… здрастє… – не в лад відповіло каре: хто його зна, як йому відказувати? Це, мабуть, знову якийсь іноземець?

– Вольно! – зразу ж подав команду командир.

Полем шугнуло зітхання з тисячі грудей, м'яко шурхнули по муріжку три тисячі підошов, брязнули де-не-де котелки, бо знайшлися такі, що прихопили й котелки – раптом видаватимуть щось ріденьке?

Тоді той вихопив руку з-за борта френча, простяг її далеко вперед, аж сам заточився за нею, і зарепетував ще:

– Товариші! Солдати революції! До вас моє слово!..

Це був Олександр Федорович Керенський.

Новий військовий та морський міністр Тимчасового уряду.

Керенський стояв на трибуні, позаду нього товпились його секретарі та ад'ютанти, а довкола трибуни вишикувався на чатах батальйон його особистої охорони – перший в революційній Росії жіночий батальйон. Він був найменований «ударним батальйоном смерті», і на ознаку цього в кожної дівчини-солдата на рукаві сріблився череп з двома схрещеними кістками. Командувала батальйонерками перша в російській армії жінка-солдат – прапорщик Бочкарьова. Ініціатором утворення ударних батальйонів, які підняли чорні прапори з срібними написами «перемога або смерть», – був армійський штабс-капітан, віднедавна член партії соціалістів-революціонерів, Муравйов. Це він і стояв зараз на трибуні, два кроки позаду Керенського, – блідий, з засмоктаним обличчям і очима з божевільного дому.

Керенський промовляв:

– Старая власть пала, и обновленная Россия воспрянула от ига рабства и насилия! Все вы теперь равноправные граждане…

3

Керенський, як відомо, був промовець хоч куди. Одні казали, що причина його видатного ораторського успіху полягає в тому, що він влучно добирає демагогічні речення, які не могли не викликати бурхливої реакції сердець. Інші – так би мовити, музикального нахилу – трималися тієї думки, що справа в інтонації промовця: Керенський модулював голосом від нижнього «до» до верхнього «соль». Ще інші – нахилу, так би мовити, драматичного – обстоювали, що вирішує все жестикуляція: Керенський зовсім не жестикулював. В час промови він робив одним-один жест – виймав руку з-за борта френча, простягав її вперед і зразу знову швидко стромляв за борт.

Вчора, виступавши в Києві – на об'єднаному і прилюдному засіданні Ради військових, Ради селянських і Ради робітничих депутатів, – Керенський вийшов на сцену в театрі опери, простяг руку і сказав:

– Товариші і громадяни свободної Росії!

– Тут не Росія, тут Україна! – почулися вигуки з ярусів та гальорки. – І вона ще зовсім не свободна! Брешеш, Сашка!