Розділ «Червень»

– Ура! – гримнув майдан. – Вірно! Будь здоров, Іванов!

Іванов підняв руку – знову запала тиша, і він докінчив свою пропозицію: записати в резолюцію, щоб кожний колектив заслухав звіт свого депутата і відкликав його, якщо він не боронить інтереси трудящих, а замість нього обрати нового – більшовика!

І тут вже, хоч і як вимахував руками Іванов, далі говорити йому не дали. Солдати Третього авіапарку, представники від інших дислокованих у Києві військових частин, робітники «Арсеналу» й інших печерських заводів, – всі гукали в один голос, всі – одностайно і без запрошення голосувати – підняли руки вгору: за!

– Зовсім переобрати Ради! – завис крик. – Вимагаємо наших Рад! Наших! Геть із Рад паразитів і підбріхувачів!

Солдат-понтонер загилив Брилеві по плечу:

– Ну, тямиш тепер, як воно й що? За наші Ради! А ти, сучий сину, – проти!..

Мітинг вирував – годі було його втихомирити, а тим часом до Литвина-Сєдого прибіг хлопець з робітничої самооборони від Боженка з повідомленням: з долини, від Києва-Другого, посувається в напрямі до майдану якась чимала військова частина – чи не жовті кірасири?

«Жовті кірасири» були найбільш реакційною частиною київського гарнізону, – вони відмовились надіслати своїх депутатів у Раду і не раз уже нахвалялись розігнати «совдепщиків».

А мітинг вирував – і навряд чи була рація повідомляти людей про небезпеку: паніка серед кількатисячного натовпу могла б створити небезпеку ще дужчу. Литвин-Сєдой кинувся до комітету, що стояв тут же, біля машини.

Але там якраз тривала гаряча суперечка.

Коцюбинський стояв перед Івановим і П'ятаковим блідий. Завжди лагідні очі його в цю хвилину палали вогнем, чуприна розтріпалась, борода скуйовдилась.

– Що ж я тепер скажу тридцятьом тисячам солдатів-українців петроградського гарнізону? Що я доповім спеціальному в Петрограді комітету українців-більшовиків?

Встановити зв'язок між цим комітетом та більшовицькою організацією столиці України – то й було друге, неофіціальне, завдання, з яким прибув Юрій Коцюбинський в Київ з доручення Петроградського комітету партії. А третє – теж «неофіціальне» – доручення, від ЦК партії, мав Юрій Коцюбинський як уповноважений «Воєнки», тобто «Військової організації» більшовиків при ЦК та ПК: організувати вибори делегатів від Південно-Західного фронту на Всеросійську конференцію військових організацій фронту і тилу, що мала відбутися 16-го червня.

– Маю сказати, – гнівно гукав Коцюбинський, – що Україна не хоче свободи і незалежності? Чи що українським більшовикам не болять справедливі домагання свого народу?

Іванов розвів руками:

– Товаришу Коцюбинський, ти зрозумій: наші Ради не підтримали нас, меншовики блокуються з есерами і вони – дужчі. Я поставив вимогу нашої партії про автономію, але…

– Вимогу про автономію! – Коцюбинський підступив до П'ятакова. – Чому ви на мітингу не проголосували і цю вимогу? Чому ви поставили перед народом на голосування всі провалені меншовиками пункти, крім вимоги автономії України? Ви…

П'ятаков урвав розлютованого солдата перед ним:

– Товаришу Коцюбинський! Я повідомлю про вашу поведінку Центральний комітет! Ви хочете збити пролетарську революцію на буржуазний шлях! Ви – сепаратист, Коцюбинський!

– А ви – догматик!