Розділ «Червень»

П'ятаков зблід:

– Я апелюватиму до з'їзду партії!

– Центральний комітет обстоює автономію для України! Обстоюватиме її і з'їзд! А ви – проти автономії!

– Це – брехня! Я згодний з культурною автономією! Я тільки проти територіально-політичного сепаратизму!

– Меншовицькі ідеї «культурної автономії» спрямовані на замирення народу з своєю національною буржуазією! Ви – угодовець! – вже зовсім не при собі, лютував Коцюбинський. – Ленін висунув вимогу саме територіально-політичної автономії! Бо це відкриває дорогу довір'я української нації до нації великоруської і простелить шлях до братерського союзу обох націй в боротьбі за волю…

Литвин-Сєдой спробував втрутитися собі:

– Товариші! Зараз не час для дискусій! До мітингу наближаються карателі…

Але П'ятаков не слухав його і кинувся до Коцюбинського:

– Вас інспірувала Центральна Рада! Ви – агент Грушевського! Це – контрреволюція!

– А ви штовхаєте в обійми Центральної Ради весь український народ! Це – провокація!

І раптом суперечка стала чутна мало не цілому мітингу, бо на майдані враз знову запала тиша: мітинг не був попереджений про небезпеку, але люди вже помітили й самі.

9

З вулиці з'явились жовті кірасири.

Жовті кірасири від початку війни виконували при командуванні військовим округом функцію опорної сили. Вони навіть не носили фронтової, захисного кольору, одежі, а хверцювали в мундирах мирного часу – з жовтими нагрудками і золотим шитвом; на паради виходили в кованих бляхою ківерах з довгими кінськими хвостами на спину. Коні під ними були один в один тільки білі. Кірасири були окрасою парадів ще за царя, а кірасирські офіцери жаданими женихами для київського дівоцтва…

За півескадроном в строю гарцювали ще кірасири – двома ланцюжками з кожного боку вулиці попід тротуарами, і палаші в цих кірасирів були оголені: вони тримали їх напоготові на плечі. Позаду – знову басувало півескадрону.

Всередині каре, що утворювалося між авангардним і ар'єргардним півескадронами та бічними цугами кірасирів з оголеними палашами, – крокували якісь солдати, в звичайній фронтовій одежі.

Мітинг розладнався. Люди посунули ближче до вулиці.

– Дезертирів ведуть! Дезертирів! – загуло над полем.

Але солдати в каре на дезертирів не були схожі. Дезертири, яких виловлювано по місту, завжди були сяк-так акуратно зодягнуті: вони намагались не впадати в око комендантському наглядові. Солдати в каре, навпаки, усі поспіль були закурені з ніг до голови, і одежа в багатьох звисала з плечей лахміттям. Обличчя їм вкривали патьоки брудного поту, на чоботях – грязюка аж до колін. Вони посувалися спроквола, ледве переступаючи ногами, очі їх блискали сухим вогнем, губи зашерхли й порепались. Вони не їли й не пили давно…

Попереду в лаві арештантів йшов чоловік – такий же зморений і стражденний, в таких же закурених чоботях, але по галіфе з червоним кантом можна було признати, що це, либонь, офіцер. До пояса він був голий – тільки бинти перехрещували його торс від плеча до плеча, і на посірілій від пилу марлі зашкарубли криваві плями. Він захитувався на ході, і його підтримували під плечі двоє товаришів.