Розділ «Червень»

Це вже був недвозначний виклик, і офіцери напідпитку почали хапатись за кобури пістолетів.

А Нарцис галасував, ламаючися:

– Русі веселіє – пити і бити! Хай живе свобода питія і битія на Русі! Заходь безплатно, патріот до переможного кінця! Мать-анархія частує всіх!

Його молодчики, згрудившись довкола свого отамана, вже витягали кастети та фінки з кишень.

Та неминучий інцидент з неодмінною кривавою розв'язкою був все ж таки одвернутий, бо в цю хвилину загальну увагу привернула якась процесія, що посувалася згори і вже наблизилась до колегії Павла Ґалаґана. Власне, то була не процесія, а марширувала якась військова частина.

– Хлопці! – притишено, одначе надміру хвилюючись, загукав Харитон. – Переказуй мерщій по вервечці Василю Назаровичу: юнкери, мабуть, ідуть, на «екс»!

Харитон зашамотався, перекинув берданку з руки на руку, зазирнув у люфу, навіть подув у неї, підтягнув штани, і взагалі – почав робити зайві і зовсім недоречні рухи.

Та тривога була марна, то йшли не юнкери.

Юнкери, правда, йшли, але було їх зовсім не багато – тільки конвой, а під конвоєм плентався якийсь різноманітний солдатський набрід. Це була просто юрба, і посувалася вона спроквола, човгаючи чобітьми та бутсами. Були в тій юрбі переважно задрипані піхотинці, але траплялися й хвацькі кавалеристи, навіть козаки з лампасами та величезними чубами з-під заламаних набакир кашкетів, були й матроси в смугастих тільняшках та широченних кльошах – кожний з добру жіночу спідницю завширшки.

Це були дезертири. їх щойно виловили при облаві на Галицькому базарі і тепер гнали на Київ-Другий до військової рампи, щоб повантажити в ешелони і прямим ходом – на позиції, на поповнення поріділих фронтових частин.

Публіка на тротуарах реагувала по-різному. Дехто дивився понуро, дехто кляв – чи то бога, чи то царя, чи й саму всеросійську революцію. Офіцери від Карантбайвеля загукали:

– Зрадники! Запроданці Вільгельма і Франца-Йосифа!

З приміщення театру «Бергоньє» вибіг на тротуар Боженко. В руці він тримав наган із зведеним курком: на Боженка покладено відповідальність за безпеку зборів.

– Тьху! – плюнув спересердя Боженко, відразу зорієнтувавшись, що небезпеки нема. – Що ж ви, хлопці, дурно паніку знімаєте? Матері вашій хрін!

Він обережно спустив курок і старанно заховав револьвер у внутрішню кишеню: йому, діячеві зовсім мирної організації – Центрального бюро професійних спілок, носити зброю не дозволено.

Але вилити своє обурення – бо ж меншовики щойно завалили і третю більшовицьку резолюцію про негайне припинення війни, провівши ухвалу про підтримання війни до переможного кінця, – Боженко мусив. Він гукнув до дезертирів:

– Хай живе мир без анексій і контрибуцій!

Це були якраз останні слова з резолюції, яку зачитувано щойно від більшовицького комітету і яку меншовики так і не дали дочитати до кінця, вчинивши в залі обструкцію.

Серед офіцерського гуртка вигук Боженка викликав обурення. Офіцери навіть рушили на брук, через вулицю, щоб тут же провчити зухвальця і заколотника. Дружинники почали клацати затворами.

Та й на цей раз інцидентові з неминучою кривавою розв'язкою не судилося відбутись. Якась навіжена автомашина повним ходом линула згори, подаючи оглушні сигнали, щоб усі мерщій тікали з дороги геть.