Розділ «Травень»

Ех, коли б був тут Савельєв-Петров або бодай Іван Федорович Смирнов! Той би дібрав, яке слово сказати! Той би П'ятакову як у око вліпив!.. У сибірській тайзі Смирнов зуби з'їв у дискусіях з народниками, меншовиками, есерами та польськими соціалістами, – і не було тепер у Києві диспуту, на якому б більшовик Смирнов не взяв би гору над меншовицькими талмудистами та опортуністичною казуїстикою всяких «оборонців», «демократів-оборонців» чи «революційних оборонців»…

Іван Федорович Смирнов – Іванову це достеменно було відомо – був у курсі самої дискусії між Леніним та П'ятаковим, про яку партійна молодь тільки чула поголоски, а суті не знала, – дискусії давньої, з п'ятнадцятого року: ще тоді П'ятаков з Бухаріним виступали проти ленінської тези про право націй на самовизначення, а разом з Троцьким – за те, що революція можлива лише світова, а в одній країні – неможлива…

Іванов ще раз перебіг поглядом по рядах, шукаючи, чи не наспів все ж таки Смирнов?

У постійних суперечках з П'ятаковим Смирнов брав гору не тільки своєю теоретичною «підковкою», але й своєю непримиренністю саме до П'ятакова. Такий же корінний киянин, як і П'ятаков, Смирнов не міг примиритись, що той для партійних дискусій прибрав псевдонім «Київський», беручи тим собі неначе право говорити від усіх київських більшовиків. Тому і «платформу» свою тепер найменував П'ятаков «київською». А була вона зовсім не виявом думки київських більшовиків, а тільки – новим виявленням давньої внутріпартійної опозиції «карикатурного», як казав тоді у полеміці Ленін, марксиста «Київського». Ленінськими словами – «карикатурою на марксизм» – неодмінно і взивав Смирнов П'ятакова у своїх виступах проти нього на партійних зібраннях.

Та, на лихо, Смирнова в залі не було. Десь затримався і на партійні збори не прийшов. Що трапилося? Такого ще не бувало, щоб Смирнов та не прийшов, коли збиралися всі більшовики!

Іванов сумно похилив голову й сказав:

– Що ж… я закінчив.

Він ступив крок з класної кафедри, за солдатською звичкою оправив гімнастерку, обсмикнув її фалди під пояс ззаду, підтягся весь по-солдатському і зійшов з трибуни.

– Слово має… – почав оголошувати П'ятаков, та місце на трибуні захопив уже нетерплячий Боженко.

– Товариші! – залементував Боженко, розмахуючи кулаком. – Цілковито підтримую пропозицію попереднього оратора, мого товариша Андрюши Іванова. І ось вам приклад на захист пропозиції: доручили мені утворити в залізничному депо групу робітничої самооборони, я її й утворив, хоча, знову ж таки, ніхто не хотів давати зброї, і довелося добувати її самим, і от яким, розкажу я вам, способом…

– Боженко! – урвав його лагідно П'ятаков. – Нам здається, що ні до чого затягувати непотрібну дискусію. Ти говори про…

– Дозвольте! – скипів Боженко. – Ти мені рота не затикай! Я перед партією стою: про що хочу, про те й слово скажу!

П'ятаков звів руку:

– Питання ясне і…

Та тут його урвала з місця Бош:

– Ні, товаришу Юрій, ти постривай! Питання, як ми бачимо, ще зовсім не ясне. Я теж настоюю, щоб обговорення продовжити.

– Як не ясне? – скипів і П'ятаков. – Але ж нам ясно, що озброєння зараз недоречне?

– Ні, неясно, – відповіла Бош, – раз це неясно значній частині товаришів… Щодо мене, – закінчила Бош, – то тепер і мені здається, що справа утворення народної міліції, як каже товариш Ленін, якраз на часі…

Це була друга бомба, – і в залі знову загуло: Бош була цілковитим однодумцем П'ятакова ще з часів еміграції, і проти тез Леніна виступала з не меншим запалом, ніж сам П'ятаков. Отже, і справді вона змінила свою позицію після Квітневої конференції, коли заявила, що Ленін її переконав, і вона зрікається своїх заперечень?

– Браво, Богданівна! – загукали в залі. – Слово Бош! Вимагаємо слова для Бош! Просимо Бош на трибуну!