Розділ «Частина V Смерть і безсмертя»

І засміявся знову, й покотився по світлицях на коротких ніжках, а ми пішли за ним. Ханенко крокував поруч з єпископом, й була та пара вельми кумедна, один гінкий та високий, а другий низенький і пухкий, як попівська паляничка.

Я ж подумав: прикро, якщо тобі, пане Феофане, так добре велося в Києві, чого подався до Пітера? Чого так намагався впасти в очі цареві, здобути його прихильність і допинався, щоб той забрав тебе до Санктпітербурха? І одразу ж засоромився своєї думки. А Прокопович вже показував книги нові, написані тут, буквар «Первое учение отроком», «Правда воли монаршей», родословник російських царів та книгу про церковний притч і ченців. Ця книга випливала з Феофанових діянь по реформаціях церкви, які доручив йому цар. Кілька років трудився над тим регламентом колишній київський мудрець і довів справу до кінця. («Ну що, пошив попівську нову одіж?» – цар Феофану. «Дошиваю». – «Поспішай, у мене вже шапка готова», – посміхаючись мовив цар.)

Нині в Москві вже немає патріарха, а є святіший синод, вельми подібний до інших колегій, з президентом та віце-президентом на чолі. Один з тих віце-президентів – псковський єпископ. Справу поставлено добре: наглядає за синодом полковник, синод підлягає Сенатові й навіть поганенького попика не висвятять без дозволу того полковника та Сенату.

Петро боїться церковного суперництва, пам'ятає, як в дні кривавої стрілецької страти з патріарших покоїв видибцяв патріарх Адріан з святим Миколаєм у руках та інші чини церковні й рушили навперейми цареві, котрий їхав на нові страти, аби зупинити його й зупинити ріку криваву, яка текла в Москву-ріку. Цар оскаженів, трохи не вбив патріарха й гукнув на всю вулицю: «Поклади ікону, де взяв, поки я не поклав тебе тут». Патріарх злякався, позадкував до своїх покоїв, а тоді виїхав у монастир і замкнувся там. Волів не бачити царя. Воно б і добре – сиди за монастирськими стінами, але ж народ почав ремствувати, нарікати, й цареві довелося витягати патріарха за вуха на світ Божий та хоч іноді ставити поруч з собою, аби люди бачили їх разом.

Нецеремонний Ханенко не зупинив свого погляду на нових працях Прокоповича, взяв з шафи рукописну хартію і почав її переглядати. Сього не можна було витлумачити інакше, як тільки отак: був ти, святий отче, колись ученим та піїтом, поміняв світ науки на митру, саккос на патерицю позолочену, а нині ти служка при цареві, хоч і високого чину.

І я, аби розвіяти гіркий димок, що враз оповив нас, сказав:

– Боже милосердний, скільки книг є в світі, й ви збагатили ту книгозбірню чудовим своїм творінням. Я нещодавно прочитав «Прощання з книгами» їхньої святості покійного Стефана Яворського, яка то зворушлива річ! Як він любив книги, і якою вченою людиною був.

Я не знав, що допустився більшої нетактовності, ніж Ханенко. По дорозі додому той мені се розтовкмачив. Були се запеклі вороги, й не кидалися один на одного з кулаками тільки через те, що цар змусив їх поцілуватися й поклястися у вічній дружбі і скласти цареві слово, ніколи не ворогувати. Розійшовшись, вони довго плювалися, одначе на людях своєї ненависті не виказували. Феофан славив усі цареві діяння його війни, його кораблі, нове управління, новий град Пітер, фіскальство – «аки в зелії єхидна укритися не могла», закони про носіння іноземного одягу, маскаради та асамблеї – все-все. Вітійствував на заздрість іншим вітіям. І мав за те немало. Єпископство і архієрейський сан, віце-президентство, дорогі покої, дорогі напої, найкращого кухаря в столиці, й суперничав у прийомах гостей, надто царя, з самим генерал-прокурором Ягужинським, у котрого і кухарі, і вина заграничні найвищого ґатунку. Цар особисто подарував псковському владиці вітрильного буєра та бот, на яких Прокопович розважав гостей.

Яворський, навпаки – огуджував, звичайно, здебільшого в алегоріях, одначе й прямо, прилюдно – в церкві, – одруження царя з ліфляндською повією, розпусту і свавілля царя, нехтування ним церкви та закону Божого і вказував на гнаного й нелюбого батьком сина царевича Олексія як на єдину надію захисту святовітцівських заповітів та церковної благодаті. Гудив, ганьбив, й невідомо чому все це терпів цар. Може, через те, що, википівши, видзвонивши високим громовим голосом цареві ганьбу, блюститель престолу лякався й писав листи покаянні, й підписувався «смиренним Стефаном, пастушком недостойним» та іншими принизливими словами, як і всі інші. Либонь, цар бачив, що це не Никон, який проголосив його батькові анафему й трохи не вирвав з царевих рук скіпетр, що від Яворського великого лиха можна не сподіватися, а настанови іншого – хтозна яким він буде. Він призначив Яворського й президентом синоду, але той у синод не ходив до самої смерті. Він помер торік, під рік новий. Помер останній чоловік, на котрого все-таки таємно покладалися Петрові недруги, вважаючи, що він стане проти царя-антихриста й поведе їх. Не став. Не повів. Хоч, може, щось і думав, і замишляв, бо незадовго перед смертю Таємна канцелярія робила про нього вивід, складали протоколи, йому загрожувала смертна кара, але він помер, і протоколи кудись поділися. Проте, мабуть, то був якийсь його невеликий спалах, недарма перед смертю він писав у синод листи, підписуючись гірко-насмішкувато стосовно самого себе «смиренний Стефан, старець немічний». Все своє добро та книгозбірню Яворський заповів рідному Ніжину.

Про книги Прокоповича Яворський казав, що від них смердить єзуїтським духом, вдавався він і до протестації проти настановлення псковського єпископа віце-президентом синоду, але з того нічого не вийшло. Яворський висловлював свою зневагу Прокоповичу прямо, той же в своїх проповідях натякав на зміїне жало Яворського, папський дух, забуваючи, що сам вдихнув того духу в себе немало. Повчившись у Київській Академії до сімнадцяти років, він подався за кордон, тинявся по єзуїтських школах, перейшов в унію, постригся в ченці, незабаром випірнув аж у Римі, в колегії єзуїтській, навчався сам і навчав інших. Мав імення Єлисей, Єлизар, Самійло, а може, й ще якісь. Ласкавий до всіх, всі його любили, взяв його в своє серце й президент колегії єзуїтської й покохав його, як рідного сина. Одначе потім Самійло-Єлизар щось там учварив, й довелося йому втікати з великою ганьбою. Одначе він не вельми тим переймався, помандрувавши ще трохи по тамтешніх світах, примандрував на Україну, вдруге постригся в чернецтво і, взявши наймення свого покійного дядька – Феофан, повернувся в Київ, де досягнув висот великих, як у науці, так і в піїтиці та драмі. Кілька разів перестрівав своїми вітійськими ораторіями царя, намагався впасти йому в око, проспівав славу Меншикову, і, врешті, світлійший, засолоджений медовими Феофановими словами, привів його до царя й той зупинив на ньому монарше око.

Пізніше, сидячи в кіптявій ізбі на подвір'ї вже покійного князя-папи, ми з Ханенком часто згадували ті наші походеньки до Прокоповича й скрушно зітхали, що два українські мужі, найбільші світочі науки та муз, замість того, щоб вславляти рідний край, покинули його й тратили час та здоров'я на служіння чужинським ідолам та на взаємну ворожнечу. Гай-гай, скільки доброго могли зробити, скільки слави принести рідній землі! А вони занедбали науки, високе ангельське слово, один марно топтався довкола стовпа з двоголовим орлом, другий уґрунтовував стовпа.

…Прокопович пригощав нас чаєм з бубликами та проскурами з родзинками. Вони з Ханенком вели балачку про сфери суть недоступні для мене, й те мені було прикро. Про якесь матеріальне сполучення речей, про Арістотелеві атоми, про Декарта та Галілея, я в Академії до тих наук не доступився – батько не дав. Одначе поволеньки Ханенко перевів розмову на рідний край. Прокопович знову сплескував руками, промовляв сльозливо, що йому майже щоночі сниться рідний Київ, у якому народився й прохлопчакував найкращі роки, сниться Дніпро, гаї задніпрянські, вишні та груші солодкі… Вивів ту свою колію Ханенко на нинішні лиха землі нашої, на утиски та одбирання прав народу українського – власне, на те, задля чого ми й прийшли, задля чого вже не раз навідувалися сюди декотрі наші старшини. Єпископ уже чув їхні стогони, ми ж прийшли, аби почув наші – його колишніх побратимів і учнів по колегії, сиріч пастви Божої, отож і його, владики земного. Ми боялися, що він не впустить нас у свої хороми, що його служники проженуть нас, а може, ще й нацькують на нас собак, а він виявився простим та приступним, не тільки впустив до світлиці, а й почастував дорогими наїдками та напоями. А от у душу свою не впустив.

Я не знаю, чи то навмисне Прокопович ховав свої зелені, швидкі, наче блискавки, очі за парою, яка валувала від чашки з чаєм, – фуркав він на чай запекло, – чи справді студив чай, але я бачив лише його розкидисту, віялом, бороду та рожеві вуха. Він спробував ще раз вернутися в еллінські часи та краї, але Ханенко вперто тягнув його на наші збіднілі поля, в наші зубожілі села, визував з легких, із посрібленими пряжками сандалій та взував у поруділі від роси і збучавілі чоботи. Феофан тієї взувачки не приймав. Ханенко оповів про всі лиха та кривди й просив у владики заступництва. І той, врешті, знову сплеснув руками, прорік:

– Аякже, аякже. Лучиться нагода – скажу цареві. А ви теж скажіть вашим старшинам: царів небесних і земних прихиляють до себе покірливістю та ласкою. Так і в книгах святих сказано, і мій розум те підказує.

Негідник, погань у саккосі, прости мені, Господи, він обіцяв прихилити до нас рай, а вже прихилив пекло – підло обмовив гетьмана, доповів у Таємну канцелярію, буцімто Полуботок мав нишкові перетрактації з Пилипом Орликом, гетьманом запорозьким, мазепинським, коли той стояв з військом під Васильковом. Буцімто Полуботок запитував у Орлика, чого той прибув під Васильків, а той нібито відповів, що кочує тут, бо в приморській стороні повітря морове настало і, мовляв, боїться, щоб не вчепилася зараза. Нікчемна байка, яку виплели два попи, Самборович та Нил, котрі не помирилися між собою, і кожен хотів повісити ту байку на шию своєму недругові. Нил стверджував, буцім ту байку повідала Самборовичу пані пол-ковникова Полуботкова.

Брехня плавала, як олія в юшці. Тільки божевільна малжонка могла так обмовити чоловіка. Чого б то Полуботок посилав своїх людей, аби почути на відповідь таку нісенітницю. Там і далі було наплетено немало інших дурниць, буцімто в тих місцях на баталіях пошатковано на капусту Галагана й Танського, а вони козакували в своїх полках та попивали пиво, не відаючи, що вже мертві.

Одначе та байка знадобилася псковському єпископу, аби ще раз прислужитися деспотові, показати відданість трону царському й тому, хто на ньому сидить. Що станеться з людьми, на яких зводить наклеп, його не цікавило. Будь-якою ціною вгору, будь-якою ціною ближче до царевого ботфорта!

Боже, як я потім проклинав пухкощокого негідника в митрі з єпископською патерицею в руці! Скільки днів проблукав біля його покоїв, сподіваючись зустрітись і… вбити. Ну… вбити, либонь, я не зміг би. Я ще нікого не вбив. Але сказати прилюдно все, що думаю про нього, сказав би. Напевно! Сказав би, й поволік заліза в Петропавловку. На се був готовий. Моє серце горіло ненавистю, душа прагла помсти.

Полуботок давно знав про ту лиху байку й зажадав листовно від Самборовича відвіту, й той одхрестився від брехні, відписав, що зроду-віку його вуха не чули подібного шемрання й не казав нікому нічого. Одначе, оскільки в царя та його лакуз не було іншої зачіпки на зраду гетьмана, вирішили прилаштувати цю.

На Україну було таємно споряджено найдошпетнішого в тих нечестивих справах фіскала, котрий вмочив свої руки по самі плечі в кров царевича Олексія, не зупинявся перед будь-яким підступом, будь-якою брехнею, бригадира, майора Румянцева. Майор отримав таємні повеління від царя знайти всіх людей, котрі хоч слухом чували о тій справі, обнадіяти їх, пообіцяти винагороду, впевнити, аби не боялися Полуботка та інших старшин, і, таким робом добувши свідчення про зносини Полуботка з Орликом, відправити цих людей у Пітер. Отримав Рум'янцев також веління збирати по українських містах людей та впевняти, що їм вестиметься ліпше, коли матимуть старшинами росіян, а не українців, підбивати козаків та посполитих на скарги проти старшин, не гребувати найпідлішими наустами, все те списувати, пакувати й надсилати до Таємної канцелярії. Вже навздогін Рум'янцеву Петро надіслав листа, в якому ще раз нагадував: за добуту фальшивку матиме нагороду. «Потщись послати кого в Запорожжя (краще б з таких, що вельми озлоблені на старшину), щоби такого листа дістати, і грошей на це можеш дати до 5000 із взятих старшинських, і сподіваюся, за цю суму таке отримати можна». Оренда корчми за рік на той час коштувала один карбованець.