Розділ «Частина V Смерть і безсмертя»

– Бачу, тобі опіка вже не вельми потрібна, – нараз мовив… – Стаєш козаком. А батько боявся.

– Се путь не моя, – одповів… – Але іншої не маю.

– А хто знає, де наша путь? – підвів голову. – Ніхто. Проживаємо життя, а в кінці бачимо, що пішли не тією стежкою. Я також, Іване Хотів стати вченим богословом. Вечорами сидіти під грушею з такими ж книжниками. А довелося. Ось навіть з тобою ніколи не погомоніли до ладу. Все справи та справи… Нудний я, Іване, чоловік.

Я подумав, що, либонь, він правий, і ще подумав, що нудні всі праведні люди. Неправедні люди, вони здебільшого й веселі, а ще ж брехливі, обвішані всілякими пригодами, перелюбами, мають що оповісти, вміють розкутурхати інших, вдарити, як кажуть, лихом об землю. Бо й мета їхня здобути гріш, переспати з удовицею, випити на дармівщину. А коли в людини велика й праведна мета, згнічують її важкі думки, не дають забутися ні на мить. Праведну мету обстояти важко.

– Матір не забув?

Я похилив голову:

– Неземна вона була… Іноді повеселіє… А тоді як затужить, засумує… Їй би в монастир… А вона сплодила тебе. Пробач… І любила безумно. А в сьому світі з великою любов'ю жити не можна… Любов – се печаль і м'ягкість. Ми всі, українці з голубої глини.

– Про вас сього не сказати… – Й знітився.

– Життя мене довго та круто місило. От і став на сей пруг Пробач се не гординя – більше нікому. Ну, та гаразд. Заграй мені щось до серця.

Я давно не брав до рук бандури, не знав, що заграти Тихо перебирав струни, й вони рокотали, рокотали, й мовби самі почали пісню:

Ой гай, мати, ой гай, мати,

Ой гай зелененький,

Та помирає за Дунаєм

Козак молоденький.

А як став він помирати,

Став товариша прохати:

«Ой товаришу, вірний брате,

Та й дай отцюненьці знати,

А нехай приїде за Дунай

Свого сина ховати…»