Розділ «Частина V Смерть і безсмертя»

Ханенко відклав газету.

– І мені не спиться. Ці ночі жовті… очі виїдають. Хочеться на Україну.

У цю мить до кімнати зайшов гетьман. У короткому жупані, м'яких, без каблуків, турецьких чоботях, без шапки. Вдихнув носом повітря, мовив:

– Горілим смердить.

– Газета зачаділа, – пояснив Ханенко. Гетьман поглянув у мій бік, я майже відгадав той погляд – був зайвий у цій кімнаті, – хотів уже вийти, та Полуботок зненацька запитав Ханенка:

– Переклав чолобитну на письмо московське?

– Переклав, – відказав старший канцелярист.

– А хто перепише на бланкет?

Ханенко подумав мить і відказав:

– Та ось Іван і перепише. Московську грамоту він знає і почерк має гарний. Чоловік свій…

Гетьман подивився на мене.

– Гаразд. Посади його завтра вранці у моїм покої і покажи, як писати.

Наступного дня я сидів у гетьманській вітальні, прикрашеній нашими українськими рушниками та барсовою шкурою, й списував на чистий бланкет чолобитні. Одну – в Іноземну колегію, в цій чолобитній старшина від імені українського поспільства просила відмінити тяжкі побори, не чіпати судів українських, лишити їх такими, якими були одвіку, й права та вольності козакам повернути, адже ті вольності утверджені за царя Олексія Михайловича та гетьмана Хмеля й від самого його імператорської величності нинішнього государя при наставленні на гетьманство Скоропадського конфірмовані. Другу чолобитну – в Сенат, у ній були показані всі гетьманські прибутки й куди та в якій кількості вони витрачаються – плата компанійцям, сердюкам, канцеляристам, гармашам, трембачам, на стації драгунів, на лиття гармат і таке інше. І ще одна чолобитна – цареві, у ній старшина просила вчинити замість Малоросійської колегії генеральний суд о сімох персонах та провести вибори гетьмана.

На тих бланкетах, на які я списував чолобитні, внизу були підписи генеральних старшин, полковників, бунчукових товаришів у кількості великій. Потім я не раз згадував те моє переписування, ті бланкети, адже їх використали як свідчення в усій тій справі, яка склалася.

Чолобитну подали через два дні, – цар саме був у Колегії іноземних справ, – він пробіг її очима й повіз з собою на острів Котлін. Він не сказав нічого, але всі, хто був при тому, – Полуботок, Чарниш, Савич, – бачили, як микуляв очима, як прикусив губу – тамував гнів.

Наступного дня подали чолобитні імператриці Катерині та канцлеру Головкіну. Чарниш просив не робити того, та й Савич трохи м'явся, пам'ятали вид царський гнівний, але Полуботок сказав:

– Нам з порожніми руками вертатися не можна. Мовчати не мусимо. Ми ніколи не зласкавимо сих людей. Що нижче хилитимемося, то дужче нас гнутимуть. Добра тут не розуміють, і добром не доб'ємося нічого. Права наші – одвіку, од предків наших, поступатися ними – се поступитися їхньою пам'яттю. Підемо призначеною нам дорогою до кінця.

– Людьми править закон… – спробував заперечити Чарниш. – Чий закон вищий…

Гетьман обірвав його:

– Закон цей лихий. Маємо жити своїм, праведним законом. А якщо не вдасться жити – то померти за нього.