Розділ «Частина V Смерть і безсмертя»

І ще одне веління отримав Рум'янцев: налякати старшин, які підписали чолобитні на закриття колегії Малоросійської, аби вони відмовилися від підписів, а також добути від кількох козацьких громад листи, в котрих би свідчили, що вони нічого не відають, що все то викрутні старшини, яка їм ненависна.

Тримали все те у великій таємниці, і все ж ми довідалися про лиху функцію Рум'янцева. Перший неясну чутку приніс Миля, котрий майже не потикався на подвір'я бутурлінське, пропадав у шинках, де пиячив з іноземними та московитськими шкіперами, матросами, солдатами. П'яний ундер проговорився, що їде зі своїм паном на Україну на якусь важливу факцію, одначе на яку, не знав чи не хотів казати. Ундер служив при Юстиць-колегії, в Савича там був знайомий піддячий, чи, як вони тепер називались, асесор. Торік піддячий приїздив на Україну, жив у Савича, в дорозі тяжко захворів, і був би, мабуть, помер, якби генеральний писар не покликав німця-лікаря, заплативши йому чималі гроші, а далі лікував за приписом лікаря та доглядав дбайливо. И дякував піддячий Савичу щиро, кланявся доземно, клявся в дружбі довічній. І ось тепер Савич вечірньою годиною навідав боржника. Щойно запитав про посилку Рум'янцева, піддячий злякався й тим переляком засвідчив, що знає про той нечестивий замисел, довго відмовлявся, а потім таки оповів. Він готував папери Рум'янцева в дорогу, й був там окремий папір, інструкцією званий, од самого царя, в ньому списано по пунктах все, що має робити Рум'янцев.

Довго радилися того вечора старшини, зачинившись у горниці в Полуботка. Поклали негайно послати когось на Україну, аби попередив Жураковського про ту московську інкурсію, вибір упав на служника Рублевського з Савичевого почту, персона він незначна, і його відсутності не помітять. Рублевському дали копію з чолобитної, яку підписали старшини, аби пригадали, що писали, решту ж мав переповісти на словах. Одначе по кількох днях тривог, турбацій, рад-перерад вирішили послати когось певнішого, мудрішого, тямковитішого, а саме – Василя Биковського. Склали цілу промеморію, кому і як матися, кому що робити, написали, щоб не вчиняли всіляких шванок, щоб помирилися з кривдниками, все то справи дрібні, ними ж можна згубити справу велику – всієї України. «Помиріться, годіться праві й винуваті перед лихом, від якого потім не буде рятунку», – напоумлював земляків через Биковського Полуботок. А самому пропікала душу гаряча дума, що теж через особисту кривду в рокований час не обстав праве діло; покривдив його вельми підозріливий і себелюбний Мазепа, ой, як гірко покривдив, саме через те й не пішов з ним у трудну для України хвилину. Розпеченим цвяхом загрузла в серці образа, не зміг висмикнути того цвяха. А що всі ті образи, кривди перед тим великим, необмірним, яким є Україна! Так, нехай би він потерпів поразку вкупі з своїм кривдником, зате нині була б спокійна душа. А то ж мучиться скільки років. Жодного разу нікому не освідчився в тім, несе покуту в трагічній самотині. Ото і нині… Переливав той гіркий досвід у слова…

Рум'янцев збиратиме всіляке сміття, підбиратиме всіляку нечисть й висипле те на наші голови. Антону Танському, полковнику київському, гетьман велів помиритися з кобижчанським сотником, котрого Танський зсадив з сотництва супроти волі Полуботка, сотнику Любецькому – з попом, від тої сварки чадний дим обкурює і гетьмана, і всім іншим матися обачно, не давати вивідцям ніяких підстав для очорніння порядків українських.

Проте в останню мить Полуботок завагався, й Биковський розшнурував дорожні сакви, а зашнурував свої челядник Полуботка Микола Лагович, всю ніч він вчив напам'ять промеморію, а на ранок її спалили. Лагович від'їхав на Україну.

Щойно зачинилися за ним ворота, як з Коломаку від Жураковського приїхав військовий канцелярист Романович. Він розповів: старшим над військом українським і московським, яке стоїть постоями на Україні, є Голіцин, він повів москалів на Слобожанщину, звелівши Лизогубові вести туди українські полки. Лизогуб полки повів, і одразу туди вирушив Жураковський, а з ним кілька бунчукових товаришів, капелан з дячком, п'ять сурмачів, три трубачі, довбиш, артилерійський отаман з гармашами, хорунжий і писар, гармаші піші та кінні, козаки на палуби, ковалі й шорники – увесь військовий штаб генеральний на чолі війська. И вельми було сумне те видовище: хорунжий без великої хоругви, бунчужний без бунчука, сурмачі без сурм, политаврщики без литавр, довбуш без котлів, писар без печатки – Вельямінов одібрав усі знаки військові й запечатав, і військо йшло, неначе похоронне шестя, й козаки соромилися дивитися один одному в очі.

Доїхали до Веприка на Пслі, й там їх нагнали гінці Вельямінова на змилених конях з наказом Жураковському вернутися назад. Жураковський давно здогадався, що похід цей обмильний, Голіцин іде не на татар, а виводить з України козацьке військо. До Коломака було рукою подати, й Жураковський покинув обоз й верхи погнав у Коломак, до війська. Він зібрав старшину в наметі Апостола – полковника миргородського, й радилися вони шість дзиґаревих годин, і допікав усіх Жураковський, жалив словами гіркими, нагадував про побори московські, про кривди, про стації військові, казав високі слова про честь, в багно втоптану, про славу батьків і подвиги їхні.

Старшини розхвилювалися й собі почали нарікати на московську неволю, спочатку Буцький, наказний полтавський, і Бурляй, полковник сердюцький, а далі інші, не змовчали навіть Галаган та Милорадович, тільки Апостол довго крутійствував, адже самому кортить булава гетьманська. Ще недавнечко писав цареві чолобитну, в якій плакався, що сорок років вірно служить полковником, а справжньої віддяки не має, а він би згодний, аби й не було гетьманських виборів, а цар дав гетьманську булаву з своїх рук. Але й Апостол, присоромлений іншими, сказав правдиве слово, й каліграфували чолобитну велику, з достоїнством написану, й виповіли в ній усе.

Нагадали цареві його обіцянки перед баталією Полтавською, клятвою скріплені, про те, що після перемоги над шведом він зменшить побори з народу українського й вольності козацькі ствердить монаршим указом, а замість цього увів колегію, яка останні вольності попира та одбира, зліквідовує суди наші, податі небачені накладає, і все це, мовляв, робиться згідно статтей Хмеля, прохальних та вирішальних статтей Олексія Михайловича, а нічого такого в тих статтях немає. І ось тепер ми в походах при Коломаці, а інші при Святому Хресті справляємо вашу службу, а в нас удома генерал Вельямінов забирає останнє з млинів та перевозів, пасік та шинків, показенщину й покабанщину, править, чого за гетьманів ніколи не було, солдати тягнуть до Глухова старшину за неплату й тримають в ув'язненнях, неначе якихось лайдаків. Люди втікають на слободи та за Дніпро, край спустошується. Сподіваючись на вашу милість, наважуємося сказати про це через посланців Семена Кгалецького, сотника новогородського, та Кирила Криштофенка, сотника сенецького. Нехай благословить Господь вас на царство. А те, що підозри виникли, буцім у судах наших тяганина та хабарництво, то вже розстежено й всім показано, що неправда. При Коломаці, з обозу, 1723 року, октоврія 1 писано. І підписи Апостола, Галагана, Танського, Зарудного, Родзянки й ще багатьох, і полки Лубенський, Полтавський, Переяславський, і просимо дозволити за давніми правами вільними голосами обрати гетьмана, бо всі справи не йдуть.

І ще одну чолобитну про дрібніші кривди від москалів повезли сотник новогородський Семен Кгалецький та сенецький Кирило Криштофенко. Везли через Глухів, і про це довідався Вельямінов та ув'язнив посланців, одначе при арешті їм вдалося непомітно передати листа Романовичу.

Два довгі осінні вечори старшина радилися, що робити з тими привезеними чолобитними, адже бачили, як дратується цар, відали, що можуть вони впасти на їхні голови великим лихом. І тоді сказав Полуботок:

– А з чим вернемося на Україну? В якому образі? Рабів? Вже ми звикаємо підписувати: «раб ніжайший». Чи маємо право вертатися туди в такій функції? Приїдемо, скажемо людям: хиліться, гніться, як похилилися ми, старшини ваші, рабство наше вже навічно. І як подивимося у вічі братам нашим, котрі там, при Коломаці, кровію писали ці листи? Раб іноді також споживає солодкі напої та смачні страви. Але він раб, і цим сказано все. Ні, краще вже смерть, аніж така ганьба! Хто боїться, в чиїй душі страх більший, ніж відвага, нехай від'їжджає на Україну. Навіть якщо поїдете всі, я залишуся й подам ці листи цареві: хоч краще було б, якби їх подав пан Романович, цим засвідчивши, що привіз їх просто з Коломака од всього товариства військового.

Козаки похилили голови, сором випікав очі.

Залишилися в Пітербурху всі й почали шукати способу та нагоди, щоб вручити цареві ці листи.

Мені здавалося, що я дуже багато побачив у Пітері, я дивився широко відкритими очима й тільки потім зрозумів, що не бачив нічого. Блукав, немов сліпець, який бреде по вибитому худобою тирлі й думає, що прошкує по зеленій оболоні. Зате мене, виявляється, бачили тисячі очей. Ми всі сліпці в цьому світі, бредемо, не знаємо куди, йдемо туди, куди нас штовхає випадок долі, і всі ми розділені на тих, які підглядають за кимось, і тих, за якими підглядають, на тих, які чигають, і на тих, на кого чигають. На мене, на всіх нас чигали повсякчас, вдень і вночі. Я лише потім зрозумів, чому на наш двір ходить стільки калачників, збитенщиків, квасників, шорників, всіляких інших людей, котрі самі набивалися в дружбу, пригощали дармовими горілками та винами, довірчо розпитували про наше життя-бут-тя, про родичів до десятого коліна, про старшин, служників. О, якби підступ та зради мали свої запахи! Ними просмердівся б увесь наш двір. Одначе вони пахли заморськими тютюнами, пиріжками, квасом, вином. Я ж нудьгував за іншими запахами, нудьгував за іншими видивами – за Україною. Ніколи раніше не думав, що можна так сумувати за рідним краєм, що він снитиметься ночами, тривожитиме, мучитиме. Нічого він мені не дав, нічого я в ньому не доп'яв, а от же нудьгував безнастанно.

Мені снилися то Київ, то Глухів, то дорога в росохатих вербах, які поспускали віти до самої землі, а обіч дороги жито стіною, і в ньому волошки. Вітер гойдає жито, й зелені хвилі теємниче котяться до обрію, й у тих хвилях загубилася й моя доля, й якась моя одвічна таємниця, яка проростає з року в рік, і падає, підітнута гострим лезом, і проростає знову. Хововкає в житі перепел; невидимий, він теж таємниця, така сама, як і я, часточка Божого світу.

Мені опротивіло місто, в якому жив. Опротивіли його дива, його зваби, його прямі поземні і понебесні лінії. Щось у ньому було несправжнє, придумане, нав'язане, застрашливе й хворобливе. Я майже перестав виходити за ворота, сидів біля маленького віконечка з книгою в руках і думав. Щось зріло в мені, щось викільчувалося, я думав про наше життя в Пітері, про те, що сидимо не своєю волею, що й дома житимемо також не своєю волею, й щодалі, либонь, буде гірше, а що робити, не знає ніхто. Можливо, щось знає гетьман? Він зробився ще мовчазніший і стемнів лицем.

Зненацька увечері мене покликали до нього. Й попросили взяти з собою бандуру. Це – вперше од нашого приїзду в Пітер. Гетьман сидів, схилившись, біля грубки, яку називають голландською, й дивився на вогонь. Він не підвів голови, не відірвав погляду від вогню, а тільки мовив:

– Сідай.

Я сів і також, мов заворожений, дивився на вогонь, дивився довго, навіть подумав, що гетьман забув, для чого кликав мене.