Розділ «Частина V Смерть і безсмертя»

Так сказав. І не звернув з рокованої путі. Либонь, він не вельми сподівався, що доб'ється правди. Його живила якась інша віра. Може, та, що його муки, його страждання окупляться в потомках. Засіються в їхніх душах свободою, непокорою й проростуть у добрий час буйним колосом. Гетьман жив помислами вищими, нам недоступними, офірував своє життя тим, хто прийде до нас. Так мені здається. Людина – Боже творіння, у її серці – Бог. У серці справжньої людини, яка дивиться на небо, а не лише собі під ноги, вишукуючи там корму собі. Бог створив людину для молитви, для пісні, й наш люд, наш народ виплекав чудові пісні й чисті молитви, а їх відбирають у нас і нав'язують нам чужі, не прив'язані до серця нашого, бо ж не виплекані в ньому. Я не знаю, чому Бог допускає це. Чому він терпить на землі ницих і підлих, і що ж тоді виходить – він і в них? Не може сього бути. Але чому в світі добре живеться негіднику, супостату й так важко хорошій людині? Житимеш по совісті – пропадеш, і що ж тоді – лицемірити, хитрувати, казати неправду? Цілувати чужі ікони й плювати на свої?

Сі питання мучили мене, я вже тоді побачив: покорися, примирися Полуботок з неправдою, й був би гетьманом, і розкошував у палатах, помер у пуховиках. Що його зупиняло?

Совість! Правда народу свого, у який вірив і задля якого став на ту роковану путь. А з ним став і я.

Я плакав уночі, але не з жалю до себе, а з жалю за народ свій, за те, що його так попирають, що ось тут, у Пітері, холодному й чужому, кращі люди народу мого мусять стояти біля порогів чужинських та просити, наче милості, аби їм відчинили двері, в той час, як пороги наші ці самі чужинці переступають, не питаючи дозволу, й плюють на них, і коять у наших світлицях, що їм хочеться. Я сам почувався приниженим, бо так вже тут повелося, що люди убогії і ниці духом, неосвічені, майже дикі величалися перед нами, називали нас «хохлами» й «мазепинцями» і жакували, скільки могли. Хто ж їх навчив сьому? З чого велич їхня? З темноти власної, лютості і невігластва, безсердечності і нещадимості. З нахапаного у інших народів – з книжок, у яких нічого не розуміють, монстрів, у горілці заквашених, перук з волосся чужоземних бабів, стридій, виловлених у теплих чужоземних морях, кроплених чужоземною цитриною, яких проковтують з величезною огидою, боючись гніву царя, котрий не є батьком народу своєму, а вітчимом, лютим і помраченним, хоч і тямкується на дечому й кохається в новинках європейських. Якби ж то він до отого всього кращого, що позичив у сусідів, позичив доброти та спочутливості, то й велося б їм усім на добре, але він вганяв позичковане в тіла й душі їхні, неначе цвяхи, аж цвіркала кров, і ходили вони всі отако, з пробитими душами, й накидалися з болю та ненависті на інших, найперше на нас. Кусані самі, кусалися, зневажені самі, зневажали інших. Такий стрій сеї держави й закон її такий на віки вічні. І ті добрі люди, які є серед них, мусять коритися сьому законові і з принуки таки ж топтати всіх, хто трапиться.

У ті дні початку осені Полуботка, Чарниша та Савича покликали до Таємної канцелярії. Виклик був нагальний, несподіваний…Ще вчора вранці німець показував їм у кунсткамері всілякі штукенції стеклами запалювальними, з мікроскопів знятими, увечері слухали в палатах у Меншикова співи дівок італійських. А ще їх запрошували до Літнього саду на феєрверки (й ми всі ходили туди подивитися, стояли за огорожею), там сяяли вогні, ракети з шипінням злітали в повітря, й стояв одразу за ворітьми змайстрований з дерева велетенський двоголовий орел, а між його ніг ще один орел двоголовий, менший, і обсипали вогні орлів, і солдати роздавали дармівщинне пиво людям, і люд у саду та поза садом веселився, забувши на той час свої лиха та турботи, й нам мовби трохи розгодинилося в думах… А наступного дня вранці суворий і похмурий гвардійський поручик повелів іти до Таємної канцелярії. Старшини йшли повз тих орлів обсмалених і думали в тривозі, навіщо їх покликано…

У Таємній канцелярії з ними мовби просто бесідували, а мовби й робили дізнання. За столом, над яким висів бляховий двоголовий орел, сидів віце-президент з Сенату, й генерал-прокурор канцелярії і ще якісь люди – піддячі, котрі шаруділи паперами й щось писали, а також писали за окремим маленьким столиком двоє нотаріусів, адже «кожне слово має лишити слід на папері». Те, що покликали не до Сенату, й навіть не до Юстиць-колегії, не віщувало нічого доброго.

Старшини не одразу дотямкували, хто тут старший і кому мають відповідати, адже запитувало одразу кілька чоловік, либонь, старшим був вирлоокий худорлявий пан з високим чолом та стрілками-вусиками, задраними вгору на іноземний кшталт. Кілька разів приходив на вивідні розмови генерал-прокурор Ягужинський, сідав за стіл, запитував, напускав на себе таємничість та пиху, вдавав, буцім не знає близько Полуботка, не чаркувався з ним і не чоломкався, й дарунків від нього не приймав; кабінет-секретар Макаров, навпаки, вітався приязно, яко давній знайомий, сідав збоку й слухав, у розмову не втручався. Здебільшого ж дізнання чинили люди незнайомі, піддячі й асесори Таємної канцелярії, вичитували щось у паперах та задавали питання:

– Чому це ти, пане полковнику, заборонив вивозити хліб до нашого государства? – рівним голосом, не одриваючи очей від паперів, запитував піддячий.

– Тому що недорід був і в нас, і за границею, хліба ледве вистачило нашому війську та драгунам, що на стадіях.

Не знати, задовольнила піддячого відповідь чи ні, він нічого не показав своїм виглядом, колупав великим пальцем у вусі, вичитував щось з теки. Нотаріуси скрипіли перами.

І далі всі запитання були недобрі, підступні, і хоч вимовляли їх різні люди, здавалося, що прошемряні одними губами.

– Щойно приїхав до вас Вельямінов, ви розіслали по всіх полках універсали. Для чого?

– Вельямінов розіслав своїх офіцерів, щоб вони під'юджували людей, аби ті не визнавали своєї старшини. Ми ж закликали до порядку і послуху, – відказав Полуботок. Чарниш схитнув головою на згоду, Савич також.

Губи шемряли далі:

– Ви послали в Кролевець козака Уманця, щоб велів обирати сотника Семена Григоровича та Захара Колісниченка, перший – зять зрадника Кожуровського, другий – шурин Горленка, який пристав до Мазепи. Толстой писав вам з Ніжина, що потрібно настановити на сотника Головарівського, вірного слугу государя, ви вчинили по-своєму.

– У нас на вибори виставляють кілька чоловік, а не одну персону. Ми можемо радити кого-небудь, а справа козаків вибирати, кого хочуть. Ми радили обрати з трьох: Григоровича, Огієнка і Колісниченка. Головарівського козаки не захотіли, й не лише козаки, а й міщани, бо він ґрунти віднімає і людей розоряє.

Асесори зглядалися поміж собою. Не могли втямити, як це обирати з кількох одного.

– Ну… для чого виставляти кількох? – запитав один з них. – Старший велить – хіба того мало?

Полуботок довго мовчав. Нарешті стиха кашлянув і, поглянувши з жалем на асесорів, мовив:

– Мало… Я не зможу вам пояснити… Потрібно починати з греків.