Розділ «Частина V Смерть і безсмертя»

Через два дні Таємна канцелярія поклала на вивідні терези свій основний камінь – донос любецького попа Гаврила та доноси козаків Стародубського полку Ломаки і Сухоти, які самі й привезли свої наклепницькі листи аж у Пітер. Цидула попа Гаврила була довга та особливо в'їдлива: Полуботків управитель проклав дорогу через його город, поставив корчму на поповій землі, викосив сіно на двох островах, взяв два вулики в бортях, не шанує сану попового й безліч іншого.

В'їдливий, скажений піп сутяжив з усіма: з любецьким сотником, війтом, з Полуботковим управителем, з власними мирянами. Є такі люди, для котрих і життя не життя, якщо немає з ким посутяжити.

Пани таємні канцеляристи справляли тріумф, ввели до кімнати Ломаку та Сухоту, які, один, одвертаючи вид, а другий просто в очі гетьману, виказали свої скарги.

Савич та Чарниш, приголомшені, мовчали.

Полуботок теж довго мовчав, а тоді запитав у скаржників:

– Ви давно з Стародуба? Яка там погода? Льон уже вибрали?

Ломака та Сухота перезирнулися. Відказав Ломака, знизавши перед тим плечима й микульнувши до колегіантів чорними, загнаними вглиб очицями, мовляв, бачите, про що запитує гетьман, може, він не при здоровому глузді.

– Льон вибирають. Добулися ми за вісімнадцять днів.

– Швидко. Вельми швидко, – сказав Полуботок і підвівся. Стояв суворий, важкий, тамував гнів. – Так прудко можна доїхати тільки ямським способом. Покажіть подорожню!

Ломака та Сухота запитували в колегіантів поглядами, що їм робити.

– Покажіть! – звелів прокурор.

Сухота дістав подорожню. Полуботок узяв її, перебіг очима.

– Писано по-московському. Й гроші прогонні дано колегією. З якого ж це респекту президент так розщедрився? Кому закон велить давати гроші на прогони? Царським кур'єрам, генералам… І тільки. А цих ось прирівняли до генералів. Піп Гаврило також давно на мене зуби стриже. Бо не може пережувати в Любечі все, що на них трапить. – Гетьман кинув подорожню на стіл. – І скільки ж вам заплатив генерал? Ну, сього ви не скажете. Мій велце ласкавий приятель Вельямінов од першого дня через послушників своїх нашіптує у вуха людям нашого краю: «Пишіть на Полуботка, і у вас не буде ні панів, ні підданих». Хіба се правда? У вас у Московії немає ні панів, ні холопів? І не означено всіх людей ревізією, хто в якому стані має жити? І панщини ваші посполиті не роблять? У нас посполиті платять чинш, а в рангових селах мають ще по два дні роботизни. Це тільки в цих селах, й лише по два дні. Є такі старшини, що закон той переступають. І ми велимо карати їх. І у вас є такий закон? Скажіть? Шукайте, шукайте, панове, що хочете, але дошукуйтесь правди.

Піддячі, асесори мовчали. Прокурор підвівся й вийшов. Сухота і Ломака заклякли біля дверей, неначе стовпці.

На тому й скінчився перший вивід у Таємній канцелярії. Та не скінчився підступ. Він тільки починався. В чорній печі Таємної канцелярії по таємному царевому велінню варили іншу страву – отруйнішу – державної зради. Воду та сіль на неї приніс… наш вчений земляк, псковський архієпископ Феофан Прокопович. Наші старшини, не знаючи про це, клопоталися перед ним, аби заступився за нарід свій, бо не відали й того, що то вже був не його нарід. Я з Ханенком також побували в колишнього спудея Київської Академії, яка й нам обом була альма-матір'ю, Ханенкові вповні, мені – частково. Архієпископ благословив нас і вів з нами довгу бесіду; себто він говорив, а ми слухали. Він не дав ні мені, ні Ханенкові рота розтулити. Що вже вчений, а що вже люб'язний, солодкоречивий, солодкоокий, аж сяє тими зеленими очима, і все сплескує пухкими ручками. Й такий запальний, раз по раз підхоплюється та бігає по келії, і такий простий, такий доступний… Я трохи нітився, Ханенко ж мався вільно, навіть таїв у міжбрів'ї ледь помітний насміх, за що я аж сердився на нього. Але, на щастя, Прокопович чомусь того не зауважував. Простота й доступність їхньої святості, як я довідався пізніше, були своєрідною гординею. «Я такий великий, а розмовляю з вами, як з рівними». Й не ліпилася ця простота до тої розкоші, у якій жив Прокопович, як не ліпиться до стіни собору стара іконка з сільської церквиці. Як її не обновлюй, якими рушниками не обвішуй, навіть коли вона стане чудодійною, все одно на мальованих золотом стінах, серед пишного убранства та золотих і срібних ікон виглядатиме чужою.

Палати їх превелебія більшою мірою були світські, аніж монастирські – великі вікна, красиві дрібнички на столах та на особливих підставках, щоправда, висіло кілька дорогих ікон, стояв хрестик, всипаний коштовним камінням, і лежало Євангеліє в золотім обкладі. Мені здалося, що його тут ніхто не відкриває. І скрізь по кімнатах – а їх було багато – книги, книги, книги, на стінах безліч мальованих олією картин, і на самому видному місці контерфект царя в латах, схожого на вгодованого кота, котрий щойно з'їв чужу сметану. Обличчя кругле, вуса – сторчма, очі булькаті, вилуплені. Страшний цар на патреті, ще страшніший він у житті. Я впився поглядом у книги, ледве приховуючи здивування, адже то здебільшого були книги світські, чужоземні – з механіки та математики, філософії, права, літератури, надто багато було античних авторів. Аж рябіло в очах, мелькали імена Арістотеля, Сенеки, Діогена, Гомера, Езопа, Софокла, а за ними Гізель, Ян Кохановський, Сербієвський, Галятовський і Ставровецький Транквіліон, в окремій кімнаті стояли мікроскопи, ще якісь прилади, над дверима висів барометрум. Я здригнувся. Згадав, як шукав у подарунок Уляні чогось такого, «чого ні в кого немає», і купив у німця барометрум за карбованця. Либонь, Анастасія Марківна викинула його на смітник. Єпископ похвалився, що є в нього й телескоп, Грегорем називається, у якого він дивиться на зірки, він би й нам дав подивитися в окуляр, так зараз день.

У його роті кругленько перекочувалися цитати з Локка, Бекона, посилався він то на Коперніка, то на Галілея, – Боже мій, кладезь розуму, стовп світський і церковний, я навіть подумав, що Бог – це й справді розум. Хоч вже відав, що більшою мірою Бог – це істина та совість, але на той час забув про це. Показав нам преосвященний і свої власні рукописні книги, «Поетику» та «Риторику», «Володимира», і я, червоніючи, зізнався, що бігав по Щекавицькій горі бісеням у сій його драмі, й він вельми зрадів чи вдав, що зрадів, і сплеснув пухкими руками, й мовив, закотивши під лоба зелені очі, який то був золотий час, і які гарні київські гори та Академія Київська, котрій віддав майже п'ятнадцять років життя, і як там його любили, і що був він там професором та ректором, і що саме там став справжньою людиною, копав криницю вчення глибоко, але не докопав, довелося їхати сюди.

– Там і Спіноза, і Декарт, і Галілей, а тут… Якщо запитаєш кого, чи знає він філософію, то почуєш: «еллінських борзостей не тякох, ні риторських остроном не читах, ні з філософами в бесідах не бивах – через те душа моя від гріха чиста».

І засміявся дзвінко та весело. І казав далі:

– Нас, киян, називають «нехаями» й стороняться. Коли б не їх величність, то й зовсім життя не було б. Їх величність сам вельми вчений і любить людей освічених, просвіщає всіх світлом розуму свого, а лінивих та впертих – ще й палицею.