Розділ «Частина V Смерть і безсмертя»

Врешті покоївка провела мене до маленької білої кімнатки з занавішаними фіранками вікнами. Пофарбовані білою фарбою стіни, білі рушники на срібних іконах, білий венеційський столик творили білий смерк. Тільки ліжко було коричневе, горіхове. На ліжку лежала Уляна. Мій погляд чомусь найперше впав на її руки на голубій ковдрі, худі, з довгими пальцями, а тоді на лице, й щось аж шарпнулося в мені – таке те лице було марне, чорне волосся величезним крилом накрило подушку, обвисло, кілька пасемець впали на високе смагляве чоло… «Грецька цариця на смертнім одрі», – майнуло, й жаль стиснув горло.

Покоївка все ще стояла, Уляна повела рукою на шкіряне крісло, і я сів. Повела рукою вдруге, й покоївка вийшла.

Я вже трохи оговтався й відзначив, що то Улянина смаглявість трохи ввела мене в оману, її обличчя було не таке вже й марне.

Уляна завжди вміла одгадувати чужі думки. Відгадала й цього разу.

– Страшна я? Вже одужую. Вчора й сьогодні вставала з ліжка.

Я побачив на підлозі пару шовкових, обшитих лебединим пухом хатніх черевиків.

– Я теж перехворів… У дорозі, – мовив не вельми доречно. – Всі казали – помру.

– От бачиш… Жити нам довго… – Й видивилася мене великими жадібними очима… – Розповідай, як живеш…

– Живу ненавистю…

Уляна здригнула.

– То зле. Ти колись прорікав: «…добро робіть тим, хто ненавидить вас…»

– Добро в заміну на зло не приносить нічого, опріч нових лих. Я мав на увазі ненависть до наших незичливців…

– Батьку вони вкоротили віку…

– Й хочуть увесь нарід посадити за ґрати тюремні…

– Дехто вже за ґратами. Полуботок…

– Ти знаєш? – запитав вражено.

– З учора. Кур'єр прибігав з Києва від губернатора. І мій… погнав на Київ. А ти… – враз перемінила розмову. – Зовсім перемінився… Дивлюся: ти це чи не ти?

– Споганів? Став гірший?

– Гірший, – чомусь зітхнула. – Тоді ти був, наче дитина… Смішний… І… милий. – Велика блискуча сльоза скотилася по її щоці. – А зараз – козак… Дівчата, мабуть, сохнуть…

– Не треба, Улясю.