Розділ «Частина V Смерть і безсмертя»

Офіцер, котрий чинив дізнання, пожував губами, хитнув головою вбік:

– Власна шкура дорожча за панову? Женіть його звідси.

Двоє солдатів повели мене з фортеці, вивели аж на дорогу, прокладену по льоду через Неву. Один замахнувся рушницею, але я вчасно відскочив. І наліг на ноги.

Коли прийшов на двір князя-папи, в наших флігелях усе вже було перекинуто догори дном, солдати виносили й кидали в сани старшинські пожитки. Всі папери були забрані ще до мого повернення. Челядники товпилися в кінці двору, біля якоїсь комори, там їх стерегло двоє солдатів. Інші солдати й далі носили пожитки. Я почув, як один солдат гукнув від саней:

– А це куди везти?

– На Шаферів двір, – відказав інший.

Офіцери й солдати ще довго нишпорили у флігелях, перетрусили все до ниточки, челядницькі пожитки залишили, а всі наші забрали.

Ми добряче померзли, поки вони спакували все й від'їхали останні сани. Челядники були розгублені, злякані, не знали, що робити, й потерпали, чи не візьмуть під варту і їх. Я теж думав про це. Отож не гаявся. Найперше мусив відшукати Милю, котрий десь пиячив, не ночував на дворі князя-папи й, мабуть, нічого не знав. Я знайшов його в матроській корчмі «На галері», Миля спав у чулані на купі старих шкур, якими гасять бомби. Він довго не міг розчуматися, довелося піднести йому півштофа горілки, він випив і запалив люльку. Вона часто гасла, Миля слухав і кресав, раз по раз запалюючи її. І поки не випалив люльки, не підвівся, врешті вибив попіл, засунув люльку разом з кресалом та огнивом до шабети під жупаном. На його великому круглому обличчі – ні здивування, ні страху, а тільки похмура стурбованість. Він сказав, що посеред дня свої пожитки з двору князя-папи він забрати не зможе й залишатися там теж небезпечно, отож ми пішли до Литейного двору, а звідти, просікою, до Ямської слободи, де стояли наші коні. Я лишився в слободі, там готував припаси на дорогу, а Миля кудись зник, навіть не сказавши, куди йде. Я вже думав, що він не повернеться, але він повернувся опівночі з своїми пожитками, які прихопив на дворі князя-папи, а також з подорожньою, у якій було написано, аби пану Рибці зі слугою «господу скрізь показувано й незбранно живність подорожню давано, яку мати хоче, а саму його персону недоторкано тримати». Я знову став Мартином Рибкою. Подорожня була видана Камер-колегією, під нею стояли підписи обер-секретаря та регістратора, й висіла велика синя печатка. Я запитав у Милі, де і яким чином він доп'яв цього вельми цінного для нас папера, але Пилип махнув рукою і сказав, що то вже не важить де і як.

З тією подорожньою ми вирушили в путь на світанку наступного дня. Одначе подорожня подорожньою, а зимова путь від Пітера на Україну через дикі нетрища, через Литву страхітлива не менше, ніж дорога через пекло. Яких ми тільки пригод не зазнали, де тільки не тулялися, не ночували: й на дворах постоялих, і в хатах чорних, курних, у єврейських помешканнях, і в полі, і в лісі. Коні наші позбивали копита, а ми постирали до голої ноги чоботи й обірвалися та обносилися, й ті, хто заглядав до подорожньої, не вірили, що вона нам видана.

Отож одного разу, а було це вже недалеко від України, запопала нас у якомусь містечку варта, й ундер-офіцер не повірив подорожній та наказав запакувати в буцигарню. Вельми мали ми підозрілий вигляд і малися необачно. Вели нас наші вартівники неуважно, сержант і двоє солдатів відстали, закурювали тютюн, який же й відібрали в нас, тільки один, маленький і миршавий, шкандибав поруч, і ми з Милею, перемовившись, надумали втікати. Здалося це нам дуже простим, ліворуч, неподалік, чорнів ліс, до нього було подати рукою, ми ж боялися, що нас можуть затримати тут надовго, прийнявши за втеклих з Ладоги козаків, на що ундер натякнув недвозначно. Пожитки в наших саквах були козацькі.

Миля змигнув мені й зненацька потурив солдатика плечем, аж той зарився сторчголов у сніг, а ми перестрибнули через гнилий тинок, лише вершечок якого стримів із снігу, і вдарилися до лісу. Й помилилися страшенно. Були впевнені, що сніг злежаний, втримає нас, а він почав провалюватися, ми брьохалися в ньому, а тим часом підбігли двоє солдатів та ундер, наставили рушниці й гукнули, аби вернулися, а то постріляють. З такої відстані легко підстрелити навіть зайця, і ми вернулися знічені, я й зовсім розкис, і солдати гнали нас штурханами й загнали до якоїсь комори та пов'язали мотузками. Викуривши по люльці, кудись пішли (мали ще якесь діло), лишили вартувати одного. Він сів на високому порозі, затиснувши поміж колін рушницю.

– Ну що, хохли, далеко втекли? – пошкилював, а тоді замугикав якусь пісеньку. Ми лежали, й безнадійність нашого становища була мені очевидною. Я досадував, що дався Милі на підмову, нас, либонь, все-таки випустили б, потримавши трохи. А тепер не випустять нізащо. Вчинять пильний вивід, допитуватимуться, хто ми такі й звідки, може, навіть пошлють когось у Глухів, аби перевірив наші свідчення. А коли перевірять…

У серці холонуло від тієї думки. Й дошкуляв холод. Лежали на мостинах – комора під збіжжя, – з-під мостин тягнуло холодом. У кутку сіріла купа соломи – либонь, комора служила солдатам для якогось прикараулку, в ній вони ховалися од вітру, але нас кинули на голі дошки.

Солдат промугикав одну пісеньку, другу… Але раптом до його співу долучилося якесь чи то скигління, чи то підвивання. Миля гудів і підвивав, і корчився на підлозі.

– Ой-ой-ой, ой-ой-ой, – стогнав він. – Живіт… живіт…

Я дивився на Милю й німів від жаху. Здалося мені, що втрачаю товариша. Милині очі були вибалушені, обличчя перекривилося. Він кусав губи й стогнав від тяжкого болю.

– З'їв я… м'яса гнилого…

Я не пам'ятав, щоб Миля їв гниле м'ясо, але корчило його страшенно.

Солдат стурбувався також, підвівся.

– Ну-ну! – сказав.