Розділ «Частина V Смерть і безсмертя»

Я смикав за цупкий, з кострицею мотузок – вузол не піддавався.

– Зубами! – вихекнув Миля.

Я впився зубами у вузол, потягнув. По хвилі Миля вже тримав солдата руками (руки в нього – неначе ковальські обценьки й сили неймовірної), а я розв'язував ноги. Миля зв'язав солдата, підвівся.

– Полеж, голубе, – мовив до солдата, – побачиш, як воно гарно спочивати на голих дошках.

– Пішли, – вже до мене, спокійно, мовби запрошував на прогулянку. Ми похапали наші сакви, які лежали тут же, взяли солдатову рушницю й вийшли на вулицю. Позаду в нас лунав стогін.

Уже потому, як втекли, я довго дивувався, як уміло лицедіяв Пилип, як правдиво вдавав хворого. Хоч давно знав – Миля вміє багато: вміє вити по-вовчому, прикидатися п'яним, співати за підпилого дячка й шкандибати, як справжній кульгавець. І все ж хворого на живіт удав найкраще.

Незабаром знайшли протоптану в снігу стежку до лісу й пірнули під зелене ялинове шатрище.

Іншого разу (значно раніше) довелося нам ночувати в хижі, яка виявилася бандитською складкою, і отаман та чотири прибиші, котрі видавали себе за його синів, хотіли нас порішити вночі, але ми розгадали їхній намір, посунулися з того місця, де спали, на інше, відігнали їх пістольними пострілами, ще й Миля прихопив одного коня бандитського, а свого, виморенця, лишив замість нього. В нас, окрім пістолів, були булдимка та флінта, флінта зіпсована, нею Миля тільки відлякував усіляких зазіхальників на наші нужденні статки; пошарпані й перестуджені вітрами, ми й самі вже скидалися на розбійників з великої дороги, й нас боялися пускати до хат.

Важко їхати у відлигу – коні провалюються в глибокому снігу, а ще важче їхати в мороз, коли скипень і не можна доторкнутися ні до вудилів, ні до стремен, ні до руків'я шаблі. Якось у дорозі ми наздогнали обоз воловий купецький, який вертався з Пітера на Україну, й кілька днів подорожували з ним, в затишку та добрі, при смачній кулеші вечірній, корячкові горілки литовської, яку вельми смакував Миля, одначе обоз воловий рухається надто повільно, а ми мусили поспішати, та й сталася притичина лиха, через котру хурщики навіть хотіли побити нас. Милі мало було тієї горілки, якою пригощали його хурщики обозні, й він прокрутив дірку в барилі й цмулив її потихеньку, вдаючи, що перепочиває в санях, а вицмуливши, скільки подужував, затикав дірку чопиком. Мені ж після того, як полишили обоз, Миля сказав:

– Якби хоч горілка була добра, оковита чи литовська, а то московська, з пригарою. Треба ж ото за неї так куксуватися.

Миля – прибиш і дитина водночас, я так і не зрозумів, хто він більше. Тільки ж скажу, що без нього я ніколи б не добувся до України. Його чомусь особливо жаліли сердобольні молодиці, хоч він ніколи й не накликав на жалощі. Довелося нам їхати й з арештантським обозом, здебільшого то були селяни, які самовільно покинули канальні роботи, варта, познімавши з них чоботи, заганяла на ніч до комори й полишала там не пильнуючи – куди втече босий чоловік!

Незабаром по тому, як ми полишили арештантський обоз, я захворів на гарячку. Спочатку мене доймав холод, а потім почав спалювати жар. Два тижні лежав на дощатій примостці у литовській хаті, грошей у нас вже не було, й Миля відробляв моє лежання роботою – косив на болоті осоку – нежар та очерет, возив дрова з лісу, допомагав ковалеві. Хатина була вдовина, вдова – ще молода жінка, мовчазна й завше сумна, нахмарена. Сусідка якось сказала мені, що то їй лиха свекруха наворожила, аби вона була завжди скорботна, й те збулося. Біля мене сидів хлопчик років семи, стрижений, як вівця, невідривно дивився на мене, йому сказали, що я помру, й він хотів побачити, як те станеться, одначе кухоль з водою мені подавав. Я лежав і думав тяжко про те, що помираю, не сповнивши волі гетьмана. Я не боявся смерті, не зазнав у житті щастя й відав уже давно, що воно – марниця, всі йдемо до одного кінця, все минає в ньому, все пропадає… І щось зводилося в мені, протестувало: пропадає не все. Народжуються нові люди й продовжують жити так, як жили їхні батьки. І чого має пропасти все те, що передали мені предки мої, а восторжествувати чуже, не краще? Хіба ми гірші од інших? Чому маємо гнутися, сповняти чужий неправий закон? Чому маємо соромитися себе? А вже є й такі. Зрікаються батьків своїх, шабель своїх, бунчуків своїх, мови своєї. А мова наша, бунчуки наші од діда-прадіда, з сивих ковил, з води Дніпрової, неба голубого. Наші зорі світлі, небо – голубе. Я – це Кий, і Щек, і Хорив, а сестра моя – Либідь. Я читав книги давні, літописи наші. Це ми – справжні русичі, це в нас справдешня Русь, у нас про це кричить кожен горбик, кожна травинка, кожен потічок: і Рось, і Росава, і Росавка, й Роставиця. Ми – з цих потічків, з цих дерев, з цієї трави. Ми в себе одвіку. Князі ростовські, володимирські, рязанські називали русичами нас, тільки Київський та Чернігівський князь були князями руськими. Так – у літописах.

Росія Мала – це споконвічна руська земля, як малий Рим, як Мала Греція, а все інше – Росія Велика – землі, прилучені до неї. Я живу в Краї, Україні, Вкраїні, а всі інші – за тим краєм. Моя земля Україна названа так ще в написаному Нестором «Літописі минулих літ», коли про Москву й згадки не було. Мономахова мудрість у серці моєму, в руках меч Святославів, Володимирова віра – моя віра, яку позичили в нас, а тепер віддають у чужій одежі. Всі вчать нас жити по-своєму, не бажаючи бачити, що маємо свій триб, свій закон, не гірший за їхній. І мусимо боронити цей закон навіть ціною життя свого.

Отак отверзлися очі мої, й так думав я, лежачи на смертному одрі. І замість того, аби молитися Богу, щоб прийняв душу мою в сади свої, я гірко та важко думав про мирське й печалився не о тім, що душа моя може лишитися неприкаяною, а що тіло моє не сповнить закону роду мого, переданого вустами гетьмана. Мабуть, я запропащав свою душу, але запропащав не дарма, й Бог-вседержитель почув правду мою, й відпустив гріх, й повелів мені йти далі дорогою, вгаданою моїм серцем. То була праведна дорога. Бо ж, як відомо, для всього свій час і година своя кожній справі під небом: час родитися і час помирати. Мій час, моя година помирати ще не настала. І я помалу почав одужувати, на радість Милі та на розчарування хлопчика, стриженого, наче вівця. В заміну того його розчарування, я, щойно трохи окріпнув, зробив йому з дерева коваликів, які кували молоточками, якщо посмикати за вервечку, та навчив писати першу літеру його імені – К – Клим.

У мене ще дуже боліла спина, й Миля привів бродячих циганів, і вони поводили по моїй спині ведмедя. Після того я встав. А ще за три дні ми торували путь далі. Знову лютували морози, й сніги лежали глибокі, через них пробивалися над силу. Аж на Стрітення, пообморожувані, обшарпані, охлялі, пішаницями добулися до першого сотенного козацького містечка Димера. Димерський сотник Тихін Борщ, вже немолодий, невисокого зросту, широкоплечий, з велетенськими вусами, котрі стирчали по півліктю вбоки, довідавшись, хто ми і звідки, привітав нас радо. Бо ж вельми поважав Полуботка, а з моїм батьком двічі ходив у Кримські походи, й долягали його ті самі думки та клопоти, що й гетьмана. Я не відкрився йому до кінця, одначе розповів, що генеральну старшину тримають у Пітері, чинять над нею вивід, а мене гетьман послав добути деякі папери.

Першого дня ми з Милею добряче попарилися в лазні (він плескався й пустував, наче хлопчик), а наступного, вимиті та виспані, в чистій одежі, відстояли храмову літургію й пригощалися громадським борщем, що його зварили кращі містечкові господині, м'ясним кулешем та печеною сом'ятиною – триста заморожених сомів димерці тримали для такої оказії. Миля впився й пиячив аж три дні, й ми не могли виїхати з Димера. Тільки на четвертий день покульбачили коні, які нам дав Тихін Борщ. Дав він нам також троє козаків у супровід. Наша путь стелилася на Ніжин.

Доїхали до Лютежа й повернули на лід, на зимову дорогу по Дніпру. Чорна, в кізяках, з яких злітало гайвороння, бинда стелилася по білому полотну, й незабаром праворуч викруглилися на горі бані київських церков, забевкав оддалік дзвін, неначе кликав нас, але ми не поїхали на його зазивний клекіт, повернули ліворуч, на Бровари.

Я намагався не думати, як зустрінуся з Уляною, всю дорогу од Пітера проганяв ті думки, а воно думалося й передумувалося, й хвилювався я вельми.

Одначе поріг полковницького дому в Ніжині переступив спокійно. Покоївка сказала, що їх вельмосці немає вдома, тільки вчора поїхав до Києва, й мені заприкріло, адже виходило, розминулися в дорозі. Я постояв у порозі й, чуючи, як розтікається в грудях тривожне тепло, попросив оповістити пані Уляну, що її хоче бачити Іван Сулима. Покоївка відказала: пані полковникова недужі, лежать у ліжку, одначе пішла.

Чекати довелося довго, я нервувався, стоячи біля вікна, проти якого у дворі сидів великий кудлатий пес і, здавалося, розглядав мене крізь шибу. Я згадав свою давню пригоду в гетьманському саду – як перелазив через паркан, згадав і назву пса – Тур, і мені засвітилося в душі. Порівняв себе колишнього, такого дурного, такого невдатного, й пошкодував за тим, що минуло. І навіть за собою колишнім. Здавалося, минулі дні пригадує інша людина. Либонь, я справді став іншим, навіть зовні. Подолав довгу путь, перехворів, схуд, а почувався дужим. Жупан на мені лежав, немов улитий, шкіряний пояс міцно перетягував стан, на поясі – шабля та турецький ніж у чохлику, а також пістоль з ольстри.