Розділ «Частина V Смерть і безсмертя»

А Миля не звертав на нього уваги, качався і вив по-вовчому. На чолі йому виступив піт.

– Йой, йой, – і далі стогнав, і хапав широко розтуленим ротом повітря, й з губів у нього текла слина.

Я подумав, що Миля помирає.

Врешті він звернув зсудомлене обличчя до вартового.

– Розв'яжи пояс… не можу ж я… в штани…

Солдат вагався.

– Пояс… пояс, – молив Пилип.

Солдат притулив рушницю до стіни, бридливо морщачись, ступив до Милі, який лежав скорчившись, нагнувся, і враз Миля розпростався, наче зігнутий вербовий прут, розпростався і вдарив зв'язаними ногами солдата по ногах. Солдат зойкнув і відлетів до стіни, вдарився об неї і лантухом гепнувся на підлогу. Миля крутнувся, звився й підкотився до нього, всім тулубом навалився на солдата, притискаючи його своїм плечем до підлоги. Хоч солдат, здається, й не ворушився. Миля натискав плечем солдатові на горло.

– Там пляшка надбита, – зашипів до мене. – Розбий її…

Я нічого не тямив, нічого не розумів.

– Пляшка… йолопе. Розбий, візьми склянку… Ріж мотузок.

Врешті я зрозумів, чого хоче Миля. Розбив ногою пляшку, взяв найбільшу склянку, підповз до Милі. Ми повернулися спинами один до одного.

– Ріж!

Одначе в мене нічого не виходило. Я порізав руку, але мотузку перепиляти не вдавалося.

– Вклади склянку мені в руку! – наказав Миля.

Я виконав його веління. Мене бив дрож, і Миля довго не міг трапити склянкою на мотуз.

– Не смикайся! Не тремти!

Диво – я перестав тремтіти. Миля перепиляв мотузок. Мої руки були вільні.

– Розв'язуй! – Очима косував на солдата, який хрипів і хвицяв ногами. – Лежи, а то задушу!

Солдат притих.