Розділ «Частина V Смерть і безсмертя»

– До молодого, пана Якова, – відказав я.

– А хто будете? – не вгавала пика.

– Сулима Іван, – дратувався вже й я.

– З Пітера, – додав Миля.

Не знаю, яким робом вирвалося в Милі оте «з Пітера». Він вельми обережний, розважливий, іноді хитруватий, в ступі його не вцілиш, а тут дав хука. Хотів справити на челядника враження.

– Зараз, – долинуло вже з-за зачиненого віконця. Чекали ми дуже довго. Так довго, що втратили терпець і знову почали гатити кільцем у ворота. Але на наш стукіт ніхто не відгукнувся. Ми стукотіли ще кілька разів – і кільцем, і руків'ями шабель, і чобітьми. Десь у глибині двору валували собаки, знялося і втихло якесь тупотіння, але відгуку ми не почули.

Врешті знову брязнуло віконце, в ньому появилася та сама пика.

– Пана немає вдома.

– Відчиняй! – процідив я крізь стиснені зуби. – Я – з столиці.

Забрязкотіли важкі дерев'яні цюцики, відчинилась маленька фірточка. Поруч була велика, різьблена фіртка, нам відчинили маленьку, в яку доводилося заходити низько зігнувшись.

Я відштовхнув челядника, який стояв біля сінешних дверей, зайшов у сіни, звідти – до світлиці. Посеред світлиці, обіпершись рукою об стіл, стояла Оленка, чи то розгублена, чи то злякана.

Я привітався й розстібнув верхні гаки кожуха.

– Де пан Яків?

– Не знаю… Поїхав у Сварків, – пробелькотіла вона й почервоніла. Мабуть, я знову спалахнув, бо Оленка куснула губку й швидко сказала:

– Немає його, от їй-богу.

Я пригадав тупотіння, тупіт у проміжках між нашим калатанням й зрозумів, що Яків від'їхав щойно, по тому, як йому доповіли про наш приїзд, і губився в здогадах, чого він утікає. Він знає, що я приїхав з Пітера від Полуботка, здогадується, що маю від нього якесь доручення, й не хоче те доручення виконувати. Але ж він хитрий, міг би пообіцяти виконати, й по тому. Отже, погнало його з двору ще щось.

Я опустився на зелене сукно лави. Почував страшенну втому, хоч більше доби відпочивав у титаря.

– Я від твого тата, Оленко…

– Татусь передав поклін?… Як він там?… Кажуть, у тому місті страшенно холодно… Чи він не мерзне?

Думки застрибали в моїй голові, неначе сполохані коники в траві. Отже, вона не знає, що Полуботок в тюремнім в'язанню… Вони тут ще не відають про те? Але ж… Рум'янцев не сказав? Чи утаїв Яків? Чого приїздив Рум'янцев? І що тепер робити мені? А потім: казати Оленці про батька чи не казати? Певно, треба сказати. Вона має знати страшну правду.