Розділ «Частина V Смерть і безсмертя»

– Не вмирай, Іване. Живи. І сповни те, що я тебе попрошу, – тихо мовив гетьман. – Се дуже важливо. І – найбільша наша таємниця. Більша за моє і твоє життя. – Гетьман ледь схитнув головою, й Ханенко відступив на крок, повернувся обличчям до дверей. – Се, повторюю, найбільша таємниця, яка в нас є. Ти приїдеш до Якова Марковича, й одразу, вже вдвох, – летіть у Михайлівну. Там мусить бути мій Андрій… А може, й немає його. Але там живе Марія… Вона знає все. Й поведе вас у льох… Папери… Понищити непотрібні папери… I скажи Андрієві, нехай вчинить з тим, а з чим, він знає, як я велів. Чи вийду я на волю, чи не вийду…

– Вийдете, – прошепотів я.

– Дай Боже. Але – не знаю. Рокований час переживаємо. Не бійся – я не шкодую. Якщо й смерть. Отож – Андрієві… Нехай сповнить моє веління. А ви з Яковом їдьте в Чернігів і передивіться всі папери там. Ніхто не знав, що настане така лиха година. Тепер все повернуть проти нас. Кому що писали, об чім радилися. Потайних намірів у мене не було. Йшов направці. Але нині вони тлумачитимуть проти нас кожне слово.

Уже Чарниш ступив до столика. В сутіні лишилися гетьман, Савич, Ханенко, Грабянка і я.

– Або так: Яків поїде в Михайлівку, а ти в Чернігів.

– А Глухів? – видихнув.

– Глухів… Там Вельямінов досі забрав усе. Та й немає нічого в глухівських паперах. Справи канцелярії – вони на видноті. Ну ось… Прощай, сестринче. Вірю тобі, як рідному синові…

Гетьман поцілував мене в чоло. Я заплакав.

– Не плач. І ось… Трохи не забув. Візьми… Перстень мій… Покажеш… Нашим…

– Йди, – підштовхнув мене Ханенко.

Я виступив з сутіні. Мабуть, чи не найбільше враження справив мій заплаканий вид.

– Ти хто? – запитав один з офіцерів.

– Челядник… На кобзі грав… – забелькотів.

– Що таке челядник? – не зрозумів офіцер.

– Слуга, – пояснив Ханенко. – Слуг не велено брати.

Офіцер стулив губи, наморщив лоба.

– Да, кажется, так, – мовив другий офіцер. – Всіх слуг залишили на бутурлінському дворі.

– А як ти опинився тут? – запитав перший офіцер.

– Стояв біля церкви, побіг за своїм паном, – уже впевненіше казав я.

– Він догнав нас по дорозі, – підтвердив один з офіцерів, котрі стояли позаду столу.