Розділ «Частина V Смерть і безсмертя»

– «А Симон Петро стояв, гріючись. І сказали до нього: «Чи й ти не з учнів Його?» Він відрікся й сказав: «Ні!..» І заспівав півень тої хвилі…»

– Лишитися для того, щоб принести користь…

– Яку користь можу принести? – відказав гірко.

– Та хоча б ту, що – на волі.

Ханенко відійшов.

Нас і далі тримали в казармі. Незабаром поміж нас пролетіла чутка, що послано на двір князя-папи за тими старшинами, котрі не були біля церкви, лишилися вдома. Приведуть усіх, окрім челядників, їх велено не брати.

Чутка справдилася, незабаром сторожа привела Степана Косовича, Івана Римшу, Василя Биковського та Дмитра Володковського, яких захопили на подвір'ї князя-папи. Не було з ними тільки нашого батюшки Василія, а також челядників.

Солдати принесли ще дві свічки та велику олійну лампу, внесли столика, два стільці, на стільці сіло двоє офіцерів, і ще двоє, менших чинами, стало за їхніми спинами; збоку біля столика примостився писар з текою, в якій лежали папери. Офіцер тицьнув пальцем у старшину, який в ту мить опинився найближче до столика. То був стародубський наказний Петро Корецький.

– Хто такий? Якого чину, роду, коли приїхав у Санктпітербурх? – сипонув запитаннями. – Підійди ближче. Стать отут. Відповідай!

Корецький з несподіванки довго не міг утямити, чого від нього хочуть, і офіцер гримнув на нього та повторив запитання, тепер вже повільніше, чекаючи, поки писар запише у зшиток. Корецький відповідав, збиваючись і перепитуючи. Я стояв неподалік від столика й почув, що мене хтось смикає за рукав. То був Ханенко. Він відвів мене в дальній кут казарми, за спини, в сутінь.

– Іване, ти вшелепкався даремно. Тобі… Тобто ти один зараз можеш звідси вийти. Яко такий, що сам прибився…

– Я не піду!

– Чекай. Знишкни. Можеш сповнити волю гетьмана? І… Якщо буде потрібно, вмерти і нікому не виповісти таємниці?

Я нічого не розумів, але почував, що немає того на світі, чого б не зробив для гетьмана та товариства. Й сказав про те Ханенку.

– Добре. Так слухай. Скажеш офіцерам, що ти челядник, просто челядник, бандурист. І побіг за своїм паном згарячу. Зрозумів – згарячу? Й просися, аби випустили. Ти мусиш вийти звідси на волю. А там… Сили й мудрості потрібно, аби сповнити все. Ти грамотний, розумний, а сила…

– Сила в мене є, – сказав.

– Вірю. Найперше мчи на наш постій, позбирай всі папери й спали їх. Ну, тобто не всі… Лиши подорожні й ті папери, де скарб наш дорожній переписаний, але інше… Мусиш дотямити сам, що може нам завадити… От я… здається, залишив чорновик промеморії, яку писав для Биковського, а потім її повіз Лагович. У тій промеморії пункти навчальні, щоби всі на Україні говорили водне, як у чолобитних написано. Лагович вивчив, і спалив я її, а чорновик запропав. Десь він у паперах моїх… Винуватий я вельми… Отож ти сам розберешся, що треба знищити. Боюся я, гроза над нами велика розверзнеться. Й не знаємо, з якої хмари впаде найбільший дощ. – Ханенко оглянувся й казав далі: – Потому візьми когось собі в дорожні приятелі та мчи на Україну. Не затримуйся в Пітері, якомога швидше – на Україну. Їдь не трактом московським, а через Литву. Домчи раніше, ніж кур'єри тутешні доїдуть. У полковника ніжинського Толстого добудь листа попа Нила… В ньому піп признався Толстому, що звели вони з Самборовичем наклеп на пана гетьмана. Скажи Толстому… йому з нами жити… Довго жити… Увесь вік. Віддяка буде йому велика… Добудь листа… А тепер ходімо сюди.

Ми відійшли в інший кут. Там стояв гетьман.

– Я йому сказав усе, що треба… Щоби їхав на Україну. Він зробить все як треба.

– Зроблю, – прошепотів я. – Вмру, але зроблю.