Розділ «Частина V Смерть і безсмертя»

А Полуботок провадив далі, либонь, він обміркував цю свою промову багато разів довгими ночами й тепер казав без найменшого затинання:

– Отож, оточені звідусіль напастями, до кого іншого вдатися маємо з воланням своїм, як не до тебе, августійший монарху? Поневолювати народи й володіти рабами та невільниками є справа азіатського тирана, а не християнського монарха, який мусить славитися й направду бути верховним батьком народів. Невже, відмовляючи нам у правах наших, твоя величність думає принести Богу вдячність за всі успіхи, котрі Він вам послав? Ти засліплений величчю і могутністю, які дали тобі щедроти Божі, й не думаєш про Божеське правосуддя. Дозволь, твоя величність, сказати востаннє, що не отримаєш ніякої користі від розорення цілого народу: набагато менше слави владарювати силою і карами над нікчемними рабами, аніж бути батьком такого народу, який за всі твої благодіяння готовий пожертвувати всім і пролити кров задля твоєї користі і слави. Я сказав усе, що мені веліла совість моя. Ти ж почув те, чого не чув ніколи, бо оточений рабами й лестивцями. Я знаю, що на мене чекають кайдани, що мене кинуть в похмуру темницю на голодну смерть, за московським звичаєм, мені однаково: я промовляю за свою вітчизну й ліпше загину катівницькою смертю, аніж маю бачити далі доконечне розорення мого краю. Подумай, великий государю, і знай, що доведеться тобі неодмінно складати звіт перед царем усіх царів, всемогутнім Богом, за погибель нашу і всього народу українського.

Тиша стояла над майданом, неначе ангел пролетів над ним. На всіх вустах позамерзали подихи. Навіть ті, хто стояв далеко й не міг розібрати слів гетьмана, бачили, що діється щось небачене на цій землі.

Впродовж усього гетьманового казання я кілька разів помирав і народжувався знову. Я пишався гетьманом, ладен був злетіти понад дзвіницю, понад це місто, я знав, що ніхто інший не зумів би сказати так за всю Україну, й помирав, бо відав уже, що таке не прощається, що наш гетьман іде на певну погибіль. Він сам знав про це й казав привселюдно, але, либонь, казав ще й на те, аби знали й ми, і потомки наші, і втямили всі московити, втямили велику правду та велику небезпеку, яку готують і собі, й нам на майбутнє. Мабуть, від гетьманових слів розтанув би й камінь, і зрозумів би все, й пройнявся мудрим милосердям, і заговорив людським голосом.

Цар не волів тямити. Він лише злякався. Відступав задки, неначе настраханий вовк, задом прочинив двері кофейного будиночка, зник у ньому, по короткій хвилі хряпнуло вікно, і в ньому з'явилася роз'ятріла котяча пика, яка заверещала:

– Взяти їх! Усіх! В тюрму… В фортецю. Ушаков! Під караул! Одібрати зброю!

Генерал рвонувся, неначе уперіщений батогом кінь, і загукав до гвардійців:

– Хапайте їх! Зривайте зброю! В колодки, в колодки!

Гукав щосили, аби почув цар. Сам підбіг до Савича, смикнув за перев'язь шаблі, заточився, потягнув знову, йому на поміч кинувся сержант, вдвох обірвали перев'язь. Забігали інші гвардійці, солдати та офіцери, і в цій біганині перечіпалися, збивали з ніг один одного, й люди кинулися врозтіч. І тоді солдати густим кільцем оточили українських старшин. Полуботок сам зняв шаблю й кинув під ноги Ушакову.

Я стояв у натовпі серед московитів і, коли солдати почали оточувати наших, опинився за їхнім кільцем. Я рвався мислію до своїх, але спалахнула, прикувала до землі ноги жаска думка, що їх поведуть і, може, порубають за отим рогом або повішають, поколесують навпроти страшної Юстиць-колегії, де вже погинуло страшною смертю стільки люду, я ж можу промовчати, податися звідси з товпою і втекти, втекти назовсім, видати себе за хурщика, за чийого-небудь наймита. На мені й шаблі немає, і кожух не козацький. Отож мерщій пріч звідси, поки не схопили, не поволокли до тієї страшної фортеці.

Але ноги мої й далі мовби приросли до землі, й щось яріло в моїх грудях, маленьке, неначе реп'яшок, колюче й гаряче, воно росло, набухало, розросталося, ставало все гарячіше й гарячіше. Сором облив мою душу кип'ячкою, яка одразу ж замерзла, а те, гаряче, велике, росло й росло і вже стало більше за мене. Мабуть, саме тоді я народився вдруге, народився іншим, хоч вже давно не був отим ніяковим, соромливим Іваном, котрий усіх боїться, всім уступає дорогу, покладається тільки на Божу волю, а не на себе. Я знав, що влада – від Бога, цар – від Бога, але я не міг миритися з таким царем і такою владою, навіть якщо мене покарає Бог. Нині я знав, для чого живу, я почував свою силу, навіть отуто, оступлений з усіх боків чужими будинками, чужими церквами, чужим військом, в самому серці ненависного мені царства, і ненависть моя була більшою від цього царства. В мене більше не було нічого, за що мав би боятися, страждати, а тільки – лють і ненависть, які переважили все. Більше не було доброго, богобоязливого Івана (на мить мені стало його шкода, але тільки на мить). Любов і ненависть спаялися в моєму серці в такий корж, що ним би можна було вбити людину.

Я потерпав за своїх, – їх уже оточили з усіх боків солдати, – й ненавидів тих, котрі їх ув'язнювали.

Живе кільце довкола українських старшин ставало все густішим, лунали команди, генерал Ушаков вибіг на ґанок, де недавнечко стояв цар, генерал вимахував руками, а вигавкував команди якийсь інший офіцер, розцяцькований і в пір'ї, як я довідався потім, то був ад'ютант лейб-гвардії Преображенського полку Артемій Максимович, либонь, наш колишній земляк.

Свої своїх побивахом, о Господи! Він був старшим команди, яка по хвилі повела наших у гарнізон – Петропавловську фортецю. Солдати вийняли шаблі, гиркнула команда, й сумна процесія рушила в бік Неви. А я все ще стояв, і страх полишив мене, але я не знав, що чинити, що діяти. І враз зірвався з місця й кинувся навздогін команді з ув'язнених та охорони, я боявся, що не наздожену їх і вони назавжди зникнуть з моїх очей.

З розбігу влетів, вдерся в те коло, відштовхнувши двох солдатів, один з яких замахнувся на мене шаблею, одначе не вдарив. Зглядалися поміж собою наші, зглядалася варта, але ніхто нічого не сказав. А я крокував, високо піднісши голову, й майже не бачив нічого. Гаряча хвиля несла мене понад конвоєм, понад вулицею і всім цим чужим, ворожим мені містом, я майже летів серед ангелів та архангелів. І ледве запам'ятав щось. Сахалися перехожі, візник розжохав коні й трохи не налетів на нас, і передній солдат бив коні плазом шаблі по мордах, і хряпали хвіртки, мелькали у вікнах обличчя, а потім нас зігнали на лід і повели чорною брудною зимовою дорогою через ріку. Попереду видніли важкі бастіони фортеці й високий шпиль церкви, і гармати дивилися просто в наші груди. Тріснула крига, і в моїй голові майнула думка: добре було б, якби крига розверзлася й поглинула нас разом з сторожею на страх і покуту цареві та його посіпакам. А тоді подумав, що те не викликало б у них ні страху, ні каяття, вони готові поглинути увесь світ і не поморщаться.

Я увесь час поглядав на широку спину гетьмана, який ішов попереду. Дорога по льоду була наїжджена й накочена, на ній то там, то там стрибали горобці та ворони, горобці відлітали недалеко, ворони з крекотом тягли за острів. Нас ввели у ворота фортеці, біля яких стояло двоє солдатів з велетенськими бердишами, на яких поблискували широкі леза. На кількох палях, прив'язаних поміж зубців фортеці, висіли повішені. На палях сиділо вороння. Зміїстий холодок майнув мені поза спиною, одначе не погасив у грудях жертовного вогню, я навіть протовпився наперед і сміливо дивився в очі офіцерам та солдатам варти. Всіх овулом нас погнали до якогось підземелля, то виявилася одна з казарм, у якій донедавна тримали полонених шведів. Шведи добудовували фортецю, вони погинули майже всі в гнилих приневських багнах, їх лишилась жменька, й займали вони один з льохів підземелля. Тут, у підземеллі, панував півморок, лише один вогняний язичок свічки погойдувався при дверях, котрі не зачинили, біля них стало кілька солдатів. Було вогко, холодно, солдати змерзли дужче, ніж ми, ми були в кожухах, а вони у своїх мундирах-свитах з рядами ґудзиків, бантами під горлом та перев'язях, ясна річ, ті перев'язі з китицями не гріли. І дивно все те було мені: на слов'янські душі поодягано німецькі мундири, й мусять ті душі чавити наші, козацькі, слов'янські душі.

Ми товпилися в казармі, де були нари, але ніхто не сідав на них, сходилися по кілька чоловік, гомоніли. До мене підійшов Ханенко.

– А ти чого прибіг сюди? – запитав похмуро. – Хто тебе гнав?

– Ніхто. Я також козак і понесу той самий хрест, – спокійно відповів. – Може, я його не заслужив?

– Але ж ти міг лишитися на площі…