Розділ «Частина IV При чорній свічі»

Отакі, здебільшого, ми всі. Хить туди, хить сюди. Заясніє, і вже ми підводимо голови, випинаємо груди. Присмеркне, й поприсідали, змаліли. І все-таки сяє щось попереду. Й кличе, і веде. Й ти розумієш, що воно велике-велике, що за нього поклали життя тисячі валечних козаків, поклали не здригнувшись. Стати б таким! Страшно. А може, й вони вагалися? А може, й вони душили страх у собі?

З двадцяти чотирьох намічених Полуботком старшин, котрі мали підписати листа і повезти до Москви, підписало тільки шестеро. Посилалися на завірюху, непроїжджі дороги, декотрі відмовчувалися. Повезли листа Андрій Борзаківський – Пилипів брат, також військовий канцелярист, Іван Добронизький, Петро Войцехович, Василь Кочубей, Григорій Грабянка, Іван Холодович та вже навздогін погнав Оникієнко, з якимось потаємним велінням. Я узнав об тім того самого дня, коли пересягнув пруг у власній душі і також запропонував свої послуги. Мій рішинець виявився запізнілим.

Українські посланці затрималися в Москві. Вони подали через Сенат лист царю, а також листи Меншикову та Феофану Прокоповичу. Меншиков на той час сам виплутувався з почепської справи. Дяка Лосева, який проводив межування на користь князя, закували в колодки, цар, як уже мовилося, погримав і на Меншикова та й простив його за великі заслуги перед Московією, Феофан Прокопович, мудрець і книжник, мудрував, але в інший бік. То вельми сумно, що немало земляків наших, серед них і стовпи науки церковної та світської, дбають не на користь вітчизни, а на власну, й та їхня власна персона є їм такою дорогою, як майже персона самого Бога. Про це, про вчителя мого колишнього Феофана Прокоповича, який проміняв милу нашу вітчизну на жирні московські ковбаси, оповім пізніше. Ті люди вивищуються на брехні й готові запродати самого Бога, аби ступити на один щабель вище. Я знав людей, котрі вчиняли великі святотатства для того, щоб допомогти іншим людям, і певний, що Бог на тому світі простив їм їхні гріхи. Літом судили судом церковним одного бродячого ченця, котрий таємно урізав шматочок риз святого в Київських печерах і зціляв ними хворих. Його святотатний вчинок одкрився, він не одпирався й не просив помилувати, але святий суд помилував, бо ж не для себе робив те, зціляв, а грошей не брав, і суд наказав йому одмолювати свій гріх у схимі сорок днів та ночей. А яким чином здобуду царство небесне я? Тихим життям, покорою… Покорою кому? Цареві чи Полуботкові? Адже нині знаю: це – не одне і те ж. Різняться вони один від одного, яко тьма од світла.

Я вперше побачив, що вечори сині. Сині дерева, синя долина, синій сніг. Найдивніше – синій сніг. Вечори приходять з чорних глухівських лісів, але не чорні, а сині. Тіні від дерев лякливі, тремтливі, падають під ноги й тремтять. І чомусь стає на душі тоскно. Парубоцька пісня побрела на Веригін, а я самотній, з своїми думками й синім снігом. Чому я такий? Чому не такий, як інші парубки? Не горланю пісень, не лізу нахраписто до дівчат? Я всього соромлюся. Й себе самого також. Мені й гарно, в цій вечоровій синяві, й сумно, й чомусь трохи моторошно. Прудкі тіні сягнули через пліт, одна затрималася й завила. Тічка! Зашуміло над головою – з сосни посипався сніг. Тільки тут, на Глухівщині, сосни ростуть на подвір'ях. І соснові та ялинові ліси стоять стіною. Глухі, погрозливі, моторошні. Мені тоскно, і згадую мандри, згадую степ, марево над ним…

Сьогодні до канцелярії під'їхав у мальованих глабцях Яків Маркович. Їхав удвох із Оленкою, без кучера, – правив сам. Забіг до канцелярії, аби списали копію з якогось паперу, а я підійшов до саней. Я знаю, що Оленка часто бачиться з Уляною, гостюють одна в одної… І хочеться мені запитати… Не одважуюся.

Пара сірих у яблуках коней ледве стояли на місці, забирали на себе віжки, й Оленка щосили напинала їх. Була в сірій вовняній хустці, критому зеленим сукном кожушку, розчервоніла, весела й трохи відчайна.

– Сідай, Іване, сюди, бери віжки, втікаймо в поле. Або на край світу. Чи в тебе вже є з ким утікати?

Коні рвуть у неї з рук віжки…

Взяв за гнуздечки коні.

– Не хочеш? Тоді я пущу їх, і вони розтопчуть тебе. – Регочеться.

Я стою, мені кортить запитати про Уляну, треба б мовби поміж іншим. Спаленію, розхвилююся, виставлю себе перед Оленкою дурнем. Вона ж, напевно, все знає… Не знає тільки, що хворію Уляною й досі.

До козирків підходить джинджуристий майор у плащі з чорним хутряним коміром, вітається з Оленкою. Один з тих майорів, які допомагають бригадирові. Либонь, знайомий з нею. І вже зовсім це не той майор, що засідає в колегії. Дзигорить, жартує, округлює очі – розповідає щось страшне й веселе, бо Оленка спочатку теж округлює очі, а далі обоє регочуть. Коні крешуть копитами наледь, напирають на мене, обфоркують мене білою парою. Мене починає розбирати злість: служка я їм з Яковом?… Але повіддя тримаю. А майор уже й ногу поставив на крило глабців і погладжує медвежу повсть, яка лежить на колінах у Оленки. З канцелярії виходить Яків. Кругле котяче обличчя вдоволене. Потрібну копію взяв. Либонь, ще на якийсь ставок чи млинок. Множить багатство Полуботків зять, множить. Уміє!

Він стоїть біля дверей і не спускається по сходах. Він бачить Оленку й майора і не поспішає до них. Бачить, як заграє до його дружини майор, і не ображається. Мав би підбігти, потурити того від саней, – адже майор залицяється відверто та нахабно, – принаймні сісти в сани й поїхати. А він стоїть. Переминається з ноги на ногу. Мене поймає дедалі більше образа. За нього ж таки, Якова. Який я не тихий, а не стерпів би. А Яків терпить. Чому? Неприємна думка роїться в моїй голові: або він боїться майора, або той потрібний йому. А може… Що?

Бачить щось наперед?

Такої спритності не чекав від власної мислі. Відпускаю гнуздечки, ступаю вбік, тихо цокаю язиком. Коні рвуть з копита, майор відлітає. Оленка підхоплює віжки, але зупинити коні вже не може. Сани зникають у завулку, Яків біжить навздогін.

Увечері я розповів про все Ількові.

– Так Маркович нічого майорові й не сказав? – допитувався той. – А що він взагалі про всіх цих майорів каже?

Чи то я подумав, чи щось подумало за мене: сказати, буцім Яків про цих майорів і тих, хто над нами, шемряє погане. Подумав і засоромився: адже Ілько може передати ще комусь, а той ще… Гидко. До того ж і неправда. Просто мені образливо за нього.

– Полетіла пташка, – мовив Ілько. – Гарна в тебе двоюрідна! А ми… Ходімо сьогодні в гості до двох перепілочок. Годі тобі киснути. Козак ти чи не козак?

– Та козак… осьде матня… – Грубо бравую навмисне.