Розділ «Частина IV При чорній свічі»

Пообідали в Савича, довго не розходилися.

Наступний день минув спокійно, а в середу в Глухів прибіг змиленим конем осавул витемлянської сотні й подав гетьману цидулу, підписану Вельяміновим (мабуть, генерал пустив її ще з дороги): «За скаргою жителів села Витемлі на свого державця сотника Голецького, останній має бути в Глухові, в Малоросійській колегії негайно». Полуботок довго вдивлявся в ту цидулу, по тому сказав осавулу:

– Їдь у Витемлі. Голецького, якщо буде треба, покличемо самі.

Отже, камінь кинуто. Невеличкий камінець, з відстані. Кинуто в перший день, на випробування. Гетьман наказав покликати Чарниша. Коли той прийшов, показав цидулу й сказав:

– Колегія може приймати скарги тільки по апеляції на дозвіл полкових і генерального судів. Жителі села Витемлі самі позову не подавали, через те ми не знаємо, за якою їхньою скаргою маємо викликати Голецького, отож пошли когось, нехай дознають, на що скаржаться, тоді ми викличемо Голецького й розсудимо їх у суді Генеральному. Увідом об тім і Вельямінова. – Помовчав і додав: – І напиши універсал від мене в усі полки; напиши так: по смерті гетьмана за грамотою з Сенату, управління наших справ тримаю я, полковник чернігівський, і через те якщо хтось на когось має подати апеляцію або якусь іншу скаргу, то повинен звертатися до мене й вимагати від мене рішення.

Універсал було написано. Голецький до Вельямінова не поїхав.

…Стояли погожі дні дозрілого літа. Вишні бризкали з-за плотів червоними іскрами, осипалися півонії в палісадниках, молоді голуби перекидалися в голубій блакиті. Здавалося, і весь людський світ купається в Божій благодаті, одначе він принишк, зачаївся. Кілька днів після витемлянської справи обидві сторони розсилали реляції – гетьман універсали, Вельямінов (від імені царя) – укази. В тих указах генерал писав, аби всі, хто невдоволений рішеннями судів Генерального, полкових та сотенних, хто хоче на кого позивати, йшли в Малоросійську колегію, там вони знайдуть справедливість. Козаки та посполиті до Малоросійської колегії не поспішали. Козацькі суди, особливо Генеральний, де засідали асесори, розглядали справи пильно, без тяганини.

Вельямінов нервувався, закипав злістю – його облесні листи мали успіх дуже малий. До того ж гетьман надіслав ще одного універсала, в якому вказував, що розглядати позови мають право тільки українські суди. Оскільки ж Вельямінов і цар посилалися на статті Хмельницького, Полуботок попросив Сенат розшукати давню угоду. Але чи шашіль її сгрубив, чи миші з'їли, чи спалили спритні стряпчі малоросійського приказу – знайти її не вдалося. Тоді покликали старих козаків, які мали пам'ятати угоду Переяславську, вони в один голос стверджували, що про суди та про побори, аби йшли від московської сторони, в статтях не сказано. Врешті взяли чорнові аркуші статей Хмельницького і статті Скоропадського, писані при вступі на гетьманство, затверджені царем Петром, і переписали їх та віднесли до Малоросійської колегії.

Стаття п'ята не лишала ніяких сумнівів: «…Панове воєводи, які по давніх президіях залишаються, аби до жодних порядків і справ полкових та міських стосунків не мали й замків полкових і людей малоросійських собі на службу не брали, так і те, аби місцевим людям і самі собі в справах, що приключаться, управи без нашої старшини не чинили. Гарнізонів нових по містах малоросійських тепер, коли супротивника подолано, у вітчизні нашій не ставити». Відповідно цього пункту цар написав: «Воєводам, які перебувають в Україні, за давнім звичаєм, указом його царської пресвітлої величності підтверджено, аби людьми малоросійського народу не цікавились і прав їхніх та вольностей не порушували, і в суди та розправи їхні не втручалися, й до кого з малоросійських людей у кого справа буде, з дозволу тих міст полковників і старшини по справедливості й правах їхніх чинити».

У пункті першому статей Скоропадського від України писано: «…при обранні й настановленні мене на гетьмана в Глухові обіцяти ствердити і оберігати наші військові вольності, права й порядки наші, які були від пресвітлих самодержавців Великоросійських государств всьому війську дані й стверджені». На березі навпроти цього пункту Петро написав: «Права і вольності і порядки військові від попередніх великих государів царів Всеросійських і від моєї царської величності попереднім гетьманам в статтях начертані і особливо на які вказав гетьман Богдан Хмельницький з малоросійським народом в грамоті своїй, за підписом своєї монаршої руки при настановленні пана гетьмана в Глухові на гетьмана уряду генерального вже підтвердив і оні нині підтверджую і обіцяю непорушно дотримуватися їх по милості моїй монаршій. 1709 року, іюля 17 дня». І ще один напис нижче: «Малоросійський народ віддавна милості царської величності мав і нині має всі привілеї та вольності й свободи паче всіх інших народів. Про це міцний наказ учинено».

Нині цар відрікався від власних слів

Нині цар відрікався від власних слів, брехав, як останній захланний писарчук поганенької сільської управи. Перебріхував Хмельницького, перебріхував власні статті, підписані власною рукою. Старшини звіряли статті, похитували головами. Списавши на окремі аркуші, послали в Сенат, а також понесли в колегію. Поніс сам Полуботок. З ним були Жураковський і Чарниш, а також Биковський, котрий переписував статті. У Вельямінова застали полковників російських полків Кошелєва та Ушакова, а також майора Лихарєва. Полуботок розіклав на широкому столі папери й попросив, аби прочитали написане. Взявся читати Ушаков, у нього був густий бас, полковник гудів, наче дзвін. Вельямінов слухав удавано байдуже і вдавано неуважно дивився в вікно. Але по скритих в очах жовтих іскорках, настовбурчених вухах було видно, що дратується. Коли Ушаков скінчив читати, Полуботок сказав:

– Може, вам незнайомі ці статті, вони стверджені й освячені високими царськими клятвами. Тепер ці статті порушуються.

Ушаков і Кошелєв зніяковіли, статті справили на них враження, Вельямінов підвівся й проскрипів високими блискучими чобітьми до дверей та назад. Уникав Полуботкового погляду.

– Онії статті писані старим штилем. Якщо розглядати з одного боку, то здається, що так, а з іншого – ні. Інтереси держави і час вимагають насамперед взяти до уваги останнє.

– Час? Він тихий нині. З шведами укладено Ніштадтський мир, – сказав Полуботок.

– Що ми знаємо про час? Що ми знаємо про неприятеля? – крутійствував Вельямінов. – Про те відає тільки імператор. – Жовті кільця перуки – невідь чиєї дівки волосся, зрізане з живої чи з мертвої, – звивалися на зеленому мундирі. Генерал каламутив словами, оговталися й полковники, стали на підпряжку. Вискакували один поперед одного, тлумачили статті навиворіт, захищали неправе діло. А що воно таки неправе, й це бачили вочевидь, сердилися, галасували. Полуботок говорив спокійно й однак наступав. Сперечалися до обіду, ні до якої згоди не дійшли, та й не могли дійти. Гетьман це розумів. Розійшлися, обмінявшись на прощання дошкульними словами.

Наступного дня були сороковини по Скоропадському. Зійшлися вся генеральна старшина, полковники, родичі покійного. Ледве розмістилися в трьох хатах. Полуботок порадив запросити й Вельямінова з прокурорами. Він таки не хотів розмиру, не хотів війни.

Вельямінов розумів, що відмовлятися йому не випадає, відмова виставить його у лихому світлі; сидів в одній світлиці з Полуботком, прокурори банкетували в іншій, з міською старшиною. Анастасія Марківна пильнувала, аби було всього в однаковому достатку. Горілка була міцна, меди солодкі, двоє прокурорів сп'яніли, і їх довелося одвозити на возі.

По поминальній учті опечатали гетьманські клейноди, скриню віднесли до Генеральної канцелярії.