Розділ «Частина IV При чорній свічі»

Не встигли отямитись від тих промеморій, як надійшов царський указ – відправити десять тисяч козаків на Ладогу та десять тисяч на Терек, на тому указі Скоропадський прописав, якому полку куди йти: на Ладогу Чернігівському на чолі з полковим суддею Василем Томарою та полку Полтавському на чолі з наказним полковником Іваном Черняком, на Терек – полкам Миргородському, Прилуцькому і Київському. Й ще один указ: скласти по всій Україні присягу про престолонаслідування – престол наслідує особа, на яку вкаже імператор в своєму тестаменті. Такого не було ніколи в жодній країні.

Полуботок на те сказав:

– Напишемо цидулу, старшина підпише. Нехай там як собі хочуть: нам від того ні солодко ні гірко.

На указ про посилку козаків на Ладогу та на Терек Полуботок одписав, що це зробити майже неможливо – настало морове повітря, хвороба викосить козаків у дорозі, до того ж, нині ще трава не піднялася й води високі, потрібно чекати просухи та паші. Підписар ратушний глухівський Савка повіз того листа в Сенат і ще одного, таємно, Скоропадському, в якому Полуботок натискав на гетьмана, аби той не піддавався, аби одбивався, бо такими посилками людей і постоями вигубимо Україну до решти й не буде нам прощення ні від люду нинішнього, ні від дітей та внуків наших. У листі до Скоропадського перераховувалися всі постої, указувалося, скільки в якому полку лишилося козаків, і розповідалося, як вони обшарпалися та озлиденіли. Полковник підказував гетьману, аби писав цареві листа особисто й водночас заручився підтримкою всіх значних людей у Москві – сенаторів, губернаторів, генералів, зичливих гетьману, а також тих, які мають на Україні маєтності, і вони також убожіють від постоїв та поборів.

Опираючись на той лист, Скоропадський з старшинами, які були з ним у Москві, написали цареві промеморію з шести пунктів. У промеморії насамперед вказали на те, що за останні роки Україна оскуділа й виснажилася до краю, козаків та посполитих лишилося мало, але й з них третину щорічно забирають у походи, отож козаки йдуть на Ладогу, під Царицин та в Кримські степи, а їхні жінки мусять годувати драгунів, котрі стоять по їхніх хатах постоями, і мусять ті жінки забезпечувати російське військо та форпости підводами (а то ще підводи драгуни беруть силою), і навіть прогонів їм не платять, чого немає ніде в царстві Московському. Якщо ж хто намагається підводу не дати, того забивають у заліза й завдають до секвестру. Поскаржитися немає кому, бо московитські коменданти від українців скарг не приймають, а спіймані самоправці-солдати до українського суду не йдуть.

Київський губернатор і глухівський комендант пишуть свої промеморії, наперекір тим, що їх видає полкова старшина. Та ще в полках Стародубському та Переяславському давно немає полковників і немає дозволу обрати нових. Далі в промеморії писалося, що в Стародубський та Чернігівський полки набігло дуже багато розкольників, і коменданти їм потурають. Водночас з українських полків слобідські бригадири забирають людей та садовлять на свої землі, нахапали тих земель хтозна-скільки й розоряють виводом полки українські. Гетьман просив відмінити побори та дозволити й далі вести судові справи за законами і звичаями предків. Листа переписали по-московському й віддали в царську канцелярію. Відповіді довелося чекати довго.

Вводячи нові побори, відміняючи козацькі вольності, цар щоразу посилався на Переяславські статті, підписані Олексієм Михайловичем та Богданом Хмельницьким, нахабно перебріхуючи їх та тлумачачи пункти на свій розсуд і вигоду. Цього разу він знову посилався на них і перекручував їх: «А в статтях і чолобитних як гетьмана Богдана Хмельницького, так і інших по ньому будучих гетьманах написано іменно: перше – в яких великих містах будуть наші воєводи, в тих містах для судів і розправи будуть урядники козачі, й судитися по тих правах, одначе якщо хтось того суду не визнає і захоче свою справу перенести до воєводи, то воєводі розправу чинити на власний розсуд, для чого й суддю мати, який ті справи вершитиме правдою без тяганини, і все те на користь народу малоросійського; друге – в тих пунктах написано, щоб у малоросійських містах наші урядники були достойні, вони будуть підданими, управлять і доходи всілякі грошові та хлібні забирати та віддавати в нашу казну. Одначе онеє було упущено, невідомо для чого, й чинилося супроти договору Богдана Хмельницького. Тож нині ми указали чинити все, як визначено в згаданих Хмельницького договорах, де саме й написано, щоб бути під великоросійським судом і управлінням, щоби всьому малоросійському народу всі неправі суди та всілякі обтяженості припинені були».

Цар перебріхував й перекручував, бо знав – заперечити не одважаться. Скоропадський розгубився. Знову помчав гонець до Глухова; стривожений і стурбований не менше за гетьмана, Полуботок відшукав чорнові аркуші статтей Богданових, написав листа, в якому радив Скоропадському не піддаватися. Поки складали нового листа цареві, гетьман їздив за підмогою та порадою до графа Федора Апраксіна, до графа Петра Толстого та до Павла Ягужинського, генерал-прокурора, показував їм статті Хмельницького та грамоти самого Петра, одну року тисяча сімсот шостого, другу писану пізніше, з Амстердама, де стверджувалися всі права козацькі – вольності, суди і все інше. Гетьман переконував, що новий царський указ розорить Україну до решти й нікому буде поле орати, нікому захищати Україну від турка та татарина. Толстой говорив ухильно, а Апраксій та Ягужинський радили гетьману відстоювати свої права.

Через Ягужинського Скоропадський перепровадив чолобитну цареві. В ній писалося: «Предки Вашої імператорської величності указали на користь Малоросії бути своєму суду. За Богдана Хмельницького, коли Мала Росія під Богом бережену предків Ваших вічної пам'яті достойних державу піддалася, й за інших гетьманів, таких суддів і хлібних та грошових поборів в казну не було, оскільки він, Богдан Хмельницький, при своїх правах і порядках, зі всім малоросійським обох сторін Дніпра народом в особливім респекті і милостивій протекції їх величності був утриманий, але вже після смерті Богдана Хмельницького в написаних ним статтях відміна учинилися за гетьманів непостійних – сина його Юрія, а після нього й Брюховецького, і тоді в нових договорах і про побори їм було запропоновано; одначе після зради Брюховецького, коли великий государ, цар і великий князь Олексій Михайлович, блаженної і достохвальної пам'яті батько Вашої величності в колишню свою милість Малу Росію прийняв, тоді Юрія і Брюховецького статті волею Його імператорської величності були відставлені, і встановлені давніші статті Богдана Хмельницького, підтверджені за Дем'яна Многогрішного та Івана Самойловича, до мого уряду гетьманського ці статті непорушно дотримувалися, і Вашою імператорською величністю при настановленні мене на той уряд ті права та вольності свято утверджені були.

І нині від усього малоросійського народу мого, з дітьми й нащадками, просимо попередні наші права і порядки нам лишити. Вашої імператорської величності вірний і підданий раб зі всім малоросійським військом і поспільством підписав рукою власною Іван Скоропадський, травня 3, року 1722».

Лист до царя повіз реєнт військової канцелярії Дмитро Володківський. Як вертався з Преображенського назад, його нагнав царський бомбардир і сповістив, що увечері цар «зболить відвідати» гетьмана.

Цар знову, як і торік, цілував гетьмана в голову, й банкетували, і вели вчені бесіди про Бога та Божу благодать, про всілякі інші високі речі, а також про турків, шведів, Мазепу. Про листа – анічичирк. Мовби й не було його зовсім.

Цар і далі волочив за собою старого гетьмана по банкетних залах, плавали вони також на галері повз Кремль і стріляли з гармат, гасали на конях по Преображенському, пили в князів і генералів, і скрізь Петро демонстрував свою приязнь до гетьмана.

Відтак від'їхав до Коломни, а гетьманові, котрий збирався в дорогу, прислав останній пошанівок, останню милість – указ, у якому писалося, що віднині на Україні всі справи вершитиме не він, гетьман, а Малоросійська колегія: «Колегія при вас, замість того, як постановлено з Хмельницьким, щоб верхній апеляції бути у воєвод великоросійських».

Це був смертний присуд Україні, кінець усіх її вольностей, свобод, чим жила й квітувала стільки літ. Петро сповнив свій давній ниций замір.

Старий гетьман прочитав указ, і йому потемніло в очах. Він похитнувся, вхопився за серце й повалився на руки старшин.

Скоропадський вже не очуняв. Лежав, втупивши очі в стелю, в кутиках його очей закам'яніло по сльозі. Так його й везли на Україну – лежачого, обмертвілого, байдужого до всього на світі. При ньому сидів молодий канцелярист, гілочкою відгонив мух від обличчя. У Глухів приїхали двадцять другого червня, біля міських воріт гетьмана, немов у наругу, зустрічали Скорняков-Писарєв і генерал Бельцер, старшина товпилася оддалік. Либонь, царські круки воліли на власні очі пересвідчитись, що гетьман пряде на тонке, що нічого він вже вдіяти не може. І всі вони хотіли швидше доповісти про те цареві.

Тиждень лежав Скоропадський у малих нових будинках свого маєтку. Двадцять дев'ятого справили у Соборній церкві молебень на його одужання. Гетьмана принесли на ношах, ноші поставили навпроти царських врат. Соборний піп правив молебень, півча співала жалібно, Скоропадський лежав, і його погляд уже належав потойбічним сферам, його обличчя страшенно зжовкло, ніс вигострився, на чолі сріблився піт. Таке обличчя буває тільки в людей, до яких у серце влетіла смерть. Хтозна, про що думав гетьман, либонь, одне було вочевидь: життя йому стало осоружним, воно втратило для нього смисл, прогіркло й проржавіло – адже саме за його гетьманування Україна переставала бути Україною. Він знав: коли б його не повалила на ліжко недуга, він також нічого не зробив би, сприйняв би Малоросійську колегію в покорі, сливе, це було його останнє каяття.

Вдавала заклопотаність, то схилялася над гетьманом, поправити ліжника, то випростовувалася дорідним станом гетьманша, й теліпався в неї на шиї на шовковій шворці подарований царицею портрет оної, гетьманша почепила його, аби всі бачили, що не тільки гетьман, а й вона перебуває у високій монаршій милості, тож нехай ніхто не думає, що у випадку чого вдасться покривдити її. Вона здавалася високою-висо-кою, на її голові майже на сажень височів парчевий, обшитий перлами надочіпник. Гетьманша скошувала колись знадливі, гемонсько гарні, а тепер пригаслі очі, намагалася запам'ятати, в кого який вираз обличчя, хто сумує насправжки, а хто нудиться позіхаючи, в кого незабаром шукатиме прихильності, а кого обійде десятою дорогою.

Першого липня Полуботок, а з ним і я та Борзаківський приїхали до Глухова. Полковник був у селі Гамаліївці, там його й застала звістка про повернення гетьмана. Він пішов до нової гетьманової хати, яка ще виблискувала закипілою живицею, ми лишилися на подвір'ї. Побрязкував позолоченим кільцем прив'язаний до конов'язі Полуботків кінь, скажено кричали сойки на тополі, що росла в кінці двору, мовби віщували біду. Одначе всі знали про неї й без віщування.