Розділ «Частина IV При чорній свічі»

– Він об'їде довкола Глухова і переправиться через Есмань на човні, – обізвався Жураковський.

– Нехай переправляється, нехай знає, як ми його чекаємо, – гарячкував Яків.

Але Полуботок розсудив інакше.

– Не гоже нам так чинити. Маємо доходити порозуміння. Не знаємо, який він чоловік, їде за власною волею чи з принуки. Та й все таки – гість. Зустрінуть його Савич, Жураковський, Мануйлович і бурмістр наш. Зустрічайте по чину, гостинно та без лакейства.

Увечері я молився в церкві, аби прийшов до злагоди той генерал з нашою старшиною. Молитва чомусь не йшла на душу, й заважав дячок, певно, він оддав у заставу псалтир, читав кафісму по пам'яті, збивався, мекав, бекав, псував святу молитву.

Я вийшов на вулицю. Сонце сідало за садками передмістя, зелено-жовте, в короні, в місті стояла вечорова тиша, либонь, нічого в ньому не змінилося. Я пройшов за браму аж до греблі, став на її краю. По той бік біліли хати Веригіна, обсипані золотом сонця, сяяли бані церкви Богородиці Різдва. Хлюпотів колесами млин, глухівчани кажуть, що під ним живе песиголовець з одним оком, вночі він виходить на греблю й лякає запізнілих перехожих. Але нині песиголовець, либонь, ще спав. Галасували хлопчаки, хльоскали батіжками з конопель, «пасли» жаб попід греблею. Найменшенький, у великому, що раз по раз насовувався йому на лоба, брилику, фуркав хургалом з кісток.

Але щось мені віщувало, що таких тихих днів лишилося небагато.

Повечерявши хлібом та в'яленою чехонею, ліг спати.

Наступного дня Полуботок пішов привітати Вельямінова. Йому радили не йти, нехай Вельямінов першим оддасть візиту, але гетьман на те відказав:

– Ми люди не горді. Та й, може, він не знає наших законів гостинності…

І пішов, узявши з собою Савича та Жураковського.

Вельямінов не вийшов ні до воріт, ні навіть на поріг, чекав на гетьмана в просторій світлиці, де ще висіли українські образи, тільки рушники з них вже були познімані. В світлиці був і прокурор Хрущов, що приїхав з ним. Вельямінов – чоловік середніх літ, середнього зросту, з головою, посадженою просто на плечі, високим лобом, загнутим носом та важким, прямим підборіддям – те важке, ніби сокирою тесане, підборіддя робило його обличчя непривітним, непривітності додавали й очі – круглі, наче ґудзики, загнані вглиб, – зустрів козацьких старшин понуро. Сидів за столом набурмосений, бундючний. Либонь, так порішив од першого разу, од першої миті – стати над полковником, над гетьманом, над усіма, повелівати, правити, примушувати. Не шукати злагоди, порозуміння, а наказувати.

Холодно привітався, покивом руки запросив сідати. Хрущов, натоптуватий тілистий чоловік, поглянув на нього й також зігнав з обличчя усмішку. Полуботок запитав, як генералові їхалося, як мається-здоровиться, Вельямінов відповів: «Харашо». Гетьман ще запитав, чи зручно їм на цьому обійсті, чи не потребують чого. Вельямінов знову відказав: «Харашо» і «Нічего не нужно». Неначе відрубав. Схитнув головою, і світла, в кудельках, перука скинулася двома хвостами на зеленому мундирі. Мовляв, ви – самі по собі, ми – самі по собі, що буде потрібно – стребуємо.

На таке старшини не сподівалися. Пам'ятали, як гостинно їх приймали вельможі в Москві – князі та графи, й Вельямінов також сунувся в товпі вельмож, аби поручкатися з українським панством, не могли скласти з'яснення на те. Отже… розмир з першого кроку? Чому? Таке має повеління? Підігнути, підломити, підгорнути під себе? Управляти одноосібно, не радячись?

Запала неприємна мовчанка. Старшини перезирнулися, і щось невидиме, крихке, полохке повисло в повітрі – кресони кресалом – станеться вибух. Йорзнувшись на лаві, Савич запросив усіх до себе на обід, але Вельямінов сказав:

– Ми уже покушалі.

Старшини попрощалися й пішли. Почувалися ніяково. Савич висловив здогад, що генерал натомився, а може, щось попсувало йому настрій, щось йому наговорено по дорозі до Глухова, але й сам не повірив у те.

Савич і Жураковський бідкалися, Полуботок крокував по довгій, з мостом посередині греблі до воріт мовчки. Він щось думав, думав важко. Кинув лише:

– Губернія!

Ніхто не зрозумів, що хотів сказати, запитували поглядами, але він не відповів. Либонь, означало: віднині ми не козацька держава, не нарід, а губернія Московії.