Розділ «Частина IV При чорній свічі»

– Позов козака Тупичівського Петра Івановича за млин…

– То це ти пишеш у колегію?

– В колегію. А хіба що?

– Як то що? Не прикидайся дурнем.

– Полтину платить за супліку. Та за папір гербовий десять копійок… Такі гроші…

– А за внесення до протоколу протоколісту – карбованець, канцеляристу, який діло править, два карбованці, капітану, який їде на місце – десять карбованців. Добрі гроші. За діло неправе.

– Та що нам до того. Правота, вона завжди має виворіт.

Я вихопив папір і пошматував його. Ілько підхопився, стиснув кулаки. Стояв навпроти мене звихрений, в очах яріла злість, на щоках грали рум'янці. Це був наш перший розмир.

– Ось піду до судді генерального, – мовив я і ступив кілька кроків. Генеральний суддя на той час сидів у підвалі канцелярії та пив пиво.

Ілько посунув за мною.

– Чекай, Іване. Ти того… Не кажи судді… Дурний я… І бідний… Не розтямкував, що й до чого.

– Не бреши, Ільку. Тямкуєш ти добре… Хотів заробити…

– Більше не буду. От їй же богу. – Мене розчулило Ількове дитяче каяття. Ми помирилися. Кажуть, дорога до істини – з помилок, Ілько, подумав я, вже знайшов її.

З колегії летіли указ за указом по судових справах всіх рангів, декотрі укази солдати носили з колегії й нам у Генеральну канцелярію, і були там укази на виклики сотників та полковників по старих судових справах, як, скажімо, виклики сокиринського та глухівського сотників, і дозволи значним козакам ловити рибу в Десні, Сожі, Путі, Бесяді, Судості, Івоті, Убеді, Острі, хоч ті рибні угіддя були давно віддані в оренду, а гроші з них ішли у військову скарбницю, й укази з вимогою доповідати кожному полку, кожній сотні, які податки там збирають і куди йдуть гроші, скільки збирають хліба та вигонять куф горілки, скільки в полках та сотнях козаків і посполитих, і укази з забороною приймати в полках запорожців та татар, а також не ширити до них листи, а листи, що надходитимуть звідти, відсилати в колегію. І публікували указ на збирання по всіх полках на колегію тютюнової та бджолиної десятини, а потому послали своїх збирачів податків по всіх полках. Ті укази та промеморії були писані з диявольською хитрістю, по них виходило, що цар та колегія тільки й клопочуться простими людьми, а українська старшина тих людей дотирає. Москва зводила українських козаків та посполитих у сварку з старшиною. Отако він «клопотався» українським людом, а власний люд по всій Московії зубожів до останньої межі, до того ж там заходило на нову ревізію, за якою всі російські прості люди ставали панщинними. Гетьман якось сказав, що по ревізії в Московії зроблять ревізію й тут і всіх українських козаків та посполитих запровадять у панщину. Сього боявся найдужче.

На укази колегії Полуботок наказав послати в полки універсал, аби десятин не збирали, й сталася в нього з Вельяміновим вельми гостра розмова, генерал навіть ногами тупотів, й погрози кидав, і лютував страшенно. Полуботок вислухав погрози мовчки, одначе, йдучи з двору, мовив, що до десятин і інших податків Вельямінову зась, сього на Україні ніколи не було й не буде.

Того дня ще одним указом Вельямінов викликав до себе суддю генерального, але Полуботок того не пустив. Й склали в Генеральній канцелярії до Сенату промеморію, в якій оскаржили самоуправство Вельямінова. Оповіли, що засипає він Генеральну канцелярію та полки указами, а укази, як відомо, видає тільки цар, що втручається в справи, у яких нічого не розуміє, сіє розмир поміж старшиною та козаками, підриває повагу до багатьох вельми шанованих, валечних козаків і що в війську зростає нарікання на ту паперову завірюху та на генеральські погрози.

Написали й цареві, вже в котрий раз. Цар сидів у Астрахані, українській генеральній канцелярії не відповідав. Й тримали в Астрахані Семена Рубця та Василя Биковського. Вони зробили зо дві посилки листами, в яких повідомляли, що з приводу виборів гетьмана нічого нового сказати не можуть, цар мовчить. Послали туди Ханенка, але й його було затримано, він повернувся аж тринадцятого грудня, грамоти від царя не привіз.

Полуботок продиктував листа обер-секретареві Сенату Івану Позднякову, чоловіку зичливому до українців, у якому було сказано про укази Вельямінова та про десятини. «Через ту колегію сильний кривдить слабкого, ніхто нікого не слухає і ніякої справедливості вчинити не можна», – так скінчив свою мову в листі до Позднякова Полуботок. Написали й Меншикову – вельми обережно, Меншиков дихав проти українців чорним димом; жадібний і захланний, він нашорошував вуха на шемрання тих старшин, які несли йому багатий ралець. Погромивши та потоптавши Батурин, отримавши від царя Батуринську волость у вічне володіння, почав захоплювати та приєднувати сусідні волості й то вже не добирав способу, аби скарати тих, хто не хотів віддавати свої володіння. Батурин виглядав пустелею, Меншиков вистинав там старих і малих і тепер чортив себе за такий недогляд, якби ж то знав, що ті землі дістануться йому, рубав би голів менше.

До подарованого Петром Меншикову Почепу світлійший приклинцював Баклань і Мглин і всіх козаків перевів у посполиті. З Почепа посипалися в Сенат скарги, їх прийняв до розгляду віце-канцлер барон Шафіров, почав розмотувати клубочок, який Меншиков старанно ховав. Шафірову стали в поміч Голіцини та Долгорукі, люди родовиті, яких посунули на край столу Меншикови, Скорнякови-Писарєви й інші людці, котрі вибралися нагору з царської ласки. Шафіров таки взяв верх над Меншиковим, зібрав незаперечні свідчення хабарництва та беззаконня світлійшого, хоч потім, наступної весни, Меншиков та Скорняков-Писарєв упіймали Шафірова на дрібній неправді, причепили туди ще кілька справ вигаданих і спровадили його на ешафот, і вже коли кат замахнувся сокирою, аж тоді вийшов з натовпу кабінет-секретар царя Макаров і проголосив, що Петро дарує Шафірову життя й заміняє смерть довічним засланням до Сибіру. А про свого улюбленця Меншикова тільки й сказав, що той зачатий в беззаконні й таким уже помре. Мовляв, що з нього взяти.

Отож, пишучи листи до Москви – в Сенат, доводилося брати до уваги все. Тим часом з колегії почали вимагати від старшин, аби являлися туди за викликами, й свідчили, і відповідали на позови, й складали реєстри добра, яке є в полках та сотнях. Тих, що не йшли по добрій волі, приводили солдати, неначе злочинців. Старшини кинулися до Полуботка, і він їм відказав: