Розділ «Частина IV При чорній свічі»

– Чого мовчите? Я пишу в Москву. Пишіть і ви, бо мені не до кінця ймуть віри.

Кілька чоловік написали до Сенату, одначе підписувати листи не квапилися. Врешті підписалося від полків сімнадцять чоловік, здебільшого не перші люди, й принесли листа Полуботку. Той відніс його Вельямінову, аби, за законом, генерал передав до Сенату. Й знову вони говорили гостро, й знову слова летіли, як стріли, пущені з близької відстані. Полуботок вернувся з листом, почав шукати значних козаків, які б одвезли скаргу в Москву, але ніхто не хотів її брати до рук. Врешті повіз сотник Холодович.

На той час випало мені їхати з Пилипом Борзаківським при судді Тарасевичу в містечко Короп на вияснення кількох справ. Суддя Тарасевич – опасистий чоловік літ під п'ятдесят, неквапливий, трохи занудливий, сповнений самоповаги, коли він починав говорити навіть про найбуденніші речі, скажімо, які страви любить, то зупиняв коня, й ми мусили зупиняти коні та слухати уважно, тобто вдавати, що слухаємо, хоч у очах Борзаківського грали жовті бісики; тими зупинками підкреслювалася важливість того, що оповідає суддя, й це нам настирилося добряче, далі ми хоч і зупиняли коні, одначе проїхавши вперед, і суддя промовляв нам у спини.

Борзаківський, хоч поглядав на Тарасевича іронічно, слухався його – суддя свою справу знав і закону пильнував. Від Борзаківського, як і завше, пахло кагве та гішпанським тютюном, кагве він примудрявся варити навіть у дорозі, в полі, на маленькому тиблику, й пив її невеликими ковточками. Тарасевич бридував тим напоєм і запивав обід узваром, який його служник возив у шкіряному мішку. Узвар укисав, і служник потім довго мив мішок у річці.

У Коропі ми зупинилися в дяка й взялися до вияснення справ. Одна справа була химерна й не вельми складна. Півтора тижні тому помер заможний господар Йосип Остапенко. Лишив трьох синів, всі були одружені, старшого, Радна, він відділив, двоє молодших жило при ньому. Почали ділити батькове майно й знайшли в скрині грамоту гетьмана Мазепи – на козацтво Йосипу Остапенку. За особливі заслуги в Кримському поході, у який Остапенко ходив козацьким підпомічником, його було уведено в козацьке звання. Одначе до самої смерті Остапенка про те, окрім нього самого, ніхто не знав, і невідомо, чому Остапенко приховав грамоту. Може, через те, що козаків тоді щороку посилали в походи, а в Остапенка – три сини, не хотів, аби погинули на каналах та в болотах північних, а може, боявся, що грамота – підписана Мазепою, якого проголосили зрадником і якому в церквах вичитували анафему.

Тепер, коли підпомічників почали загонити в посполиті, сини вирішили оприлюднити грамоту й однімали її один в одного. Не втаємниченим у закони, їм здавалося, що козаком стане тільки той, хто заволодіє грамотою. Зчинилася в хаті буча, втрутилися невістки й собі почали виривати папір. Брати чубилися, сварилися, кожен доводив, що грамота має належати йому. Найстарший – за законом старшинства, найменший – бо посідав батьків спадок, середульший – бо доглядав батька до смерті. У тій бучі вже добряче пом'яту й пошарпану грамоту вдалося вихопити наймолодшій меткій та проворній невістці. Саме топилося в печі, й вона з криком: «Коли так, нехай вона не дістанеться нікому» вкинула грамоту в піч, й папір згорів. Уже наступного дня Остапенки дознали, що за тією грамотою мали бути козаками всі троє, але її вже не було.

Що могли вдіяти ми? Ніхто з людей, окрім самих Остапенків, тієї грамоти не бачив, не знайшли запису ні в Генеральній, ні в полковій канцелярії. Склали на папір свідчення самих Остапенків, списали, хто з них що пам'ятав, а пам'ятали вони надзвичайно мало, та й поклали для передачі Генеральному суду. Надій на те, що суд ствердить за Остапенками козацьке право, не було ніяких – чверть віку лежала грамота в Остапенка в скрині, а сам він з синами сповняв посполитський закон. Остапенки намагалися дати Тарасевичу хабаря, але він хабаря не взяв. А ми з Борзаківським з'їли в Остапенковім саду велетенську, в жовтих порепах диню-дубівку, вельми смачну. Не знаю, чи є те хабарем. Ще Борзаківський пожартував з Остапенками, які сікалися до наймолодшої, вельми гарної на вроду, невістки, мовляв, оддайте нам її на розправу. Остапенки жарту не зрозуміли, стояли всі троє поопускавши руки, великі, чорні, циганкуваті, бандитуваті з вигляду, та такими, як казали сусіди, були й насправді, й таким був їхній батько, який перехитрував себе. Остапенки сказали, що вчинять розправу самі, й тоді Борзаківський пригрозив їм судом та квестією, якщо вчинять таке. Білява красуня-невістка дивилася на нього повними вдячності, а також захоплення очима. Я подумав, що вона б охоче віддалася йому «на розправу». Такими очима на Борзаківського дивиться багато жінок, та те й не диво: вродливець, балакун у китаєвому жупані з мережаною люлькою в зубах, в угорській шапці, з-під якої в'ються кучері.

Наступна справа була складніша й до розгляду важка. Погинув у власному лісі козак Кіндрат Папірний, його було забито сокирами. Тіло знайшли серед свіжого порубу, порубане дерево зникло. Брат і син Папірного прийшли до здогаду, що Кіндрат нагодився в ліс, коли деревину крали злодії, й вони вбили його. Почали самі нишком вивідувати, знайшли свіжо-порубану деревину в сусідньому селі, у козака Шатила, й вимагали взяти його до квестії. Визначити нині, та це деревина чи не та, було неможливо, Шатило з зятем попиляли колодки на дошки й відмагалися з усіх сил.

Їх було взято до тюремного в'язання й поодягано на обох диби – дошки на чотири діри. А що вони й далі не визнавали своєї вини, а позовна сторона справу попирала й шкод своїх кривавих допиналася, Тарасевич наказав взяти їх на квестію.

Отако, в дибах, з голими спинами, сіли Шатило з зятем перед суддями та перед Папірними – брат і син покійного мали стояти перед катованими, дивитися на муки, тільки так могла об'явитися правда, адже, якщо Папірні завдали на муки людей безневинних по якійсь своїй давній злобі, то, спостерігаючи катівництво, мали відмовитись від свого позову, в свою чергу шкодуючій стороні важче тримати брехню перед родичами вбитого.

Містр замахнувся канчуком-восьмериком і вдарив. Старий Шатило навіть не здригнувся. Витримав усі тридцять ударів, і кров текла йому по розшматованій спині, й канчук розбризкував кров по сірих стінах. Коли ж почали бити Шатилового зятя, тонкошийого парубійка, він зайойкав, закричав, а далі запросився, щось забелькотів, либонь, хотів повідати якусь таємницю, але на нього пронизливо, нищівно подивився тесть.

І я дивився на те страшне дізнання. Не знати чому. Адже міг не бути при тому. Але стояв, і моя душа кричала, і бушували в грудях страх, осуд, злість. А я стояв. Стояв зовсім не з цікавості. Просто сказав собі, що мушу вистояти до кінця, мовби готував себе до чогось, хоч до чого, не відав сам. Страх ходив у мене попід ребрами, мені хотілося втекти звідси, але я собі того не дозволяв. Вже розумів, що життя суворе й страшне і, аби вижити, маю знати все про нього, щоб лишитись людиною й не зрадити за першої лихої нагоди себе самого.

Зойкав парубійко, зойкала моя душа, мовби то її містр смугував канчуком-восьмериком. Шатили так нічого й не сказали, і тоді Тарасевич і полкові підсудки повеліли відвести їх знову до цюпи, а завтра допитати синім залізом.

Одначе наступного дня допит не відбувся. Увечері сталася пригода, яка перевернула життя містечка на кілька днів згори донизу. У Коропі стояли постоєм солдати Сибірського полку, чималий гурт їх того вечора гуляв у корчмі. Спершу вони платили, а далі пили і їли й пішли, не заплативши. Корчмар побіг за ними, просив заплатити, солдати реготілися і йшли собі далі.

– От глупий хохол, – казали, а один зупинився й штовхнув корчмаря, аж той упав на тин і затявся. І загорілася в корчмареві злість, він вихопив з тину кілок і вдарив солдата по плечах. Той закричав і упав. Решта солдат кинулися до корчмаря, той ударився навтьоки й прибіг до козацької дерев'яної фортеці. Там вже готувалися на ночівлю, корчмар ускочив, і козаки зачинили ворота. П'яні солдати почали кидати гласи в фортецю, погрожували, двоє подіставали шаблі й штрикали в щілини між дошками воріт, поранили одного козака в ногу. Далі солдатам надійшла підмога – прибігло ще кілька з рушницями, почали стріляти. Стріляли й козаки з фортечки. І вдарили в литаври на сполох. І повискакували з хат збройні козаки. Солдати відступили до в'язниці, либонь, вирішили тримати облогу там. Сторожа хотіла їх не впустити, вони прогнали сторожу. Потому, бачачи, що непереливки, повідбивали замки й випустили в'язнів. Мабуть, сподівалися, що ті кинуться на козаків, а може, мали якусь іншу гадку. Проте в'язні, а було їх душ двадцять (і Шатили з зятем серед них), всі побігли до річки, перепливли її, тільки двоє лишилося на цьому боці – не вміли плавати. Та ще лишився якийсь в'язень, він не захотів утікати. Солдати ж, у яких на той час пройшли хміль і гарячка, бачачи, що вскочили в чималу халепу, зламали в тюрмі мостини й прокопали хід на волю – в такий спосіб замітали сліди.

Наступного дня почалося слідство, його вели полковник Сибірського полку та два майори, а також були покликані бурмістр і сотник коропські. Ми також прийшли на тюремний двір. Туди привели двоє солдатів, які казали, що підкоп зробили в'язні, й привели в'язня, котрий не захотів утікати. В'язень посвідчив, що підкоп вчинили самі солдати, й показав, як це вони робили. Солдати заперечували, погрожували в'язневі. Я дивився на в'язня, й що більше вдивлявся в його обличчя, то дужче мене охоплювало хвилювання. Це був… Пилип Миля. Дебела постать, кругле, як діжа, обличчя, тільки змарніле вельми, пронозливі очі, які не викликали довіри в тих, хто чинив дізнання.

Я стояв у гурті, Миля мене не бачив. А хвилювання огортало мене дедалі дужче. Я не знав, що вчинив Миля, чому знову опинився в цюпі, може, убив кого або обікрав, не вельми хотілося освідчуватися в такому знайомстві. Але в цю мить згадав Христа і апостолів його, які відреклися від нього, й хоч Миля не був Христом, а я його апостолом, ступив уперед і сказав, що цього чоловіка знаю і даю йому віру. Солдатів тут же взяли під варту. Миля ж не стільки зрадів мені, скільки здивувався, що я в таких шатах і при такому товаристві. Я ж повів мову далі: якщо провина цього чоловіка, тобто Милі, невелика, віддайте його нам зі всіма його шкодами на виправлення та замолювання гріхів. Не знаю, звідки в мене взялася така сміливість – перебрати на себе Милині гріхи. Мабуть, все-таки не вірив, щоб Миля міг вчинити якийсь великий богопротивний гріх.

Бурмістр відказав, що провини Милі не вельми означені й, оскільки він не втікав, отже, почувається не винуватим, і можна віддати його на нашу волю.

Отак привів Милю на двір, в якому стояли постоєм. А що там стало тісно, й хотілося спочатку поговорити з Милею самому, а вже потому привести до розмови з Тарасевичем, ми перебралися до сусідньої хати.

Миля охмолостався дуже швидко, пішов кудись і вернувся з пляшкою горілки, сіном заткнутою, запросив до чарки чинбаря, й господиня поставила нам на стіл вечерю – холодець з квасом та пироги з горохом, а також були огірки свіжі, й ми славно повечеряли. Подивував, як то швидко Миля дістав горілки, либонь, у нього й грошей не було, у нього їх не було ніколи, а якщо й завалявся якийсь гріш, мали б одібрати перед тим, як запровадити до в'язниці.