Розділ «Частина IV При чорній свічі»

Господар постелив нам у коморі, але я дуже швидко вибрався звідти – такий там стояв сморід од шкір, котрі, либонь, тільки недавно звідти забрали. А Миля любісінько вклався й спав до ранку, я ж кулився на кулях очерету під хлівом, і заважали мені спати брехання собак, якесь шемрання в соломі, возіння горобців у стрісі над головою. То були дуже неспокійні горобці.

Вранці, по сніданку, Миля розповів мені свою одіссею:

– Як розійшлись ми тоді, пристав я до купців татарських, пограбованих. Хоч не все в них і пограбували – гроші вони сховали в землі, в наметі. Припрошували вони мене до себе, бо боялися грабіжників. І подумав я: поїв християнського хліба, давай скуштую поганського. І став їм у пригоді, бо таки спробували напасти на нас у степу комишники, але я лад своїм татарам дав, прогнали розбійників. То ж як минули Перекопську башту і прийшли в Крим, в улуси їхні, купці подякували мені й заплатили добре. Чи не вперше після французьких дукатів, за плавання по морю отриманих, мав я в руках стільки золота. І вирішив поваласатися по Криму, купці виклопотали мені у якогось дуже високого старшини ярлик на переїзди ще й листа подорожнього, і я помандрував на Козлов, далі на Кафу, ще раз подивився на море, але воно мене ні холодило ні гріло. І остирилося мені тамтешнє життя – немає горілки доброї, самі вина, немає балачки до душі: з татарами не набалакаєшся, бо й кепсько знаю по-татарськи, а свої там здебільшого в услуженії рабськім, а ті, що на волі, – дуже хитрі. В одному містечку, вже по дорозі назад, спізнав я жінку з оцього самого Коропа, Харитиною її звати, вона втрапила в неволю, поїхавши в гості до сестри під Полтаву. І хоч прожила в татарському брані чотири роки, так побивалася за домівкою, за донечкою своєю, за ріднею, так день і ніч плакала, що пожалів я її й заплатив татарину викуп з тих грошей, що лишилися. Татарин не дорого взяв, бо за тими слізьми й побиванням всяка робота валилася в неї з рук і користі з неї татарину було мало. Отож купив я ще коника та візка на двох колесах, і поїхали ми. Їхали довго, майже три місяці, й спізналися за дорогу ближче й, що гріха таїти, жили вшетечно. Себто, вона дужче призвичаїлася до мене, чи й так сказати – закохалася. І я трохи звик до неї. Але приїхали, і я по закону передав її чоловікові в руки. І раптом вона в крик, не хочу з чоловіком, хочу з тобою. Тут і моє серце трохи заниділо, але ж закон є закон. То вже потім я дознав, що й чоловік її хотів узяти шлюб з одною пристаркуватою дівкою, умовляли попа, аби повінчав, і той вже був завагався, а тоді таки відмовив. Воно й зрозуміло: важко чоловікові в хаті без господині, та й Харитина хоч і не вельми показна з себе, маленька, тендітна, а таки ж гарна. Отож вона й давай мене таємно вмовляти: втікаймо вдвох, і квит. Я довго не хотів, а потім здався: жінка просить, як не поступитися. І подалися ми тим самим возиком на Новгород-Сіверський, аби далі в руському краї сховатися. Але Харитинин чоловік зібрав погоню, й наздогнали вони нас біля Мезина й вернули її силоміць додому. І ухопила тоді мене досада, а за нею й злість, купив я жупанок польський, перекрутив вуса, перемінив і шапку, лишив возика, а на коника поклав сіделечко, й припхався вночі знову в Короп. Думаю, дери лико, як дереться – любись, поки тебе люблять. Де ще така дурна знайдеться… Та й злість же… Приїхав увечері, зустрівся мені козак, я й почав розпитувати про Харитину та про її чоловіка, як там та що, й видаю себе за ляшка. А той козак упізнав мене, тільки вигляду не подав, а був він родаком чоловіка Харитини, та одразу до нього. Коли б я хоч був сховався де-небудь, а то, дурний, в корчмі сидів. І мене любісінько попід руки з корчми та прямісінько до цюпи…

Я дивувався, я знову бачив колишнього Милю – розбійника й дитину, брехуна і правдивця, все те й ще багато іншого вживалося в одній людині.

– А ти, Мартине, як? – запитав Миля.

– Не Мартин я, Іван.

Миля недовірливо подивився на мене.

– Ти що, вивідник потаємний?… Так не вельми схожий на вивідника.

– Чому?

– Ну… Роззявкуватий… І не хитрий.

Я розреготався.

– Правда твоя, Пилипе. Не вивідник я… Просто мене теж доля викинула з колиски, як і тебе.

І оповів про себе.

– То ти… син Сулими? Багатій! Мабуть, горілок та наливок у погребі…

– Не багатший від тебе.

Потому Миля повідав про свої митарства Тарасевичу та Борзаківському. Простий і наївний Миля іноді бував і пронозливим та хитрим водночас. Тарасевичу та Борзаківському він розповідав так, що ті аж хилилися один на одного од реготу й примушували деякі місця переповідати по кілька разів, надто реготівся Борзаківський, і вельми гарний у нього був сміх.

– Ти Пилип, – сказав він на закінчення, – і я Пилип. Ти ось влип, а я не влип. На ж тобі півталяра за таку гарну розповідь та принеси хорошої горілки по два ока на кожного.

Я не знав, що нам робити далі з Милею, й запитав Борзаківського, й той відказав:

– Заберемо з собою, а там побачимо.

Пилипа Милю ми з Борзаківським влаштували сторожем на глухівському обійсті Полуботка. Вмовляти гетьмана довелось недовго, на той час він був піднесений і розхмарений, що траплялося з ним надзвичайно рідко. І всі старшини й писарі в Генеральній канцелярії тріумфували: з Сенату надійшла реляція, в якій колегії веліли указів більше не писати, а тільки промеморії і листи, й ті з поштивістю та ввічливістю, щоб колегія приймала скарги тільки по апеляціях, а всі інші справи правили суди українські, як те й раніше велося, й щоби поборами не обкладали всіх підряд, а тільки тих, хто спроможний сплатити без шкоди для власного господарства.