Розділ «Частина IV При чорній свічі»

– Вірю й через це сповняю ваше прохання, – сказав по довгому розмислу. – Тільки ж… Щоб у поміч стояли твердо. Будете стояти в поміч? Інакше… Відаю, не принесе ся булава нині нікому ні шани, ні маєтностей, ні задоволення… А принесе… клопіт великий, а може, й щось гірше.

– Будемо стояти в поміч, – загули старшини.

Не було по тому банкету ні великого, ні малого. Мовчки розійшлися старшини по домівках та по заїжджих дворах, корчмах, де хто став постоєм, понесли в серцях велику тривогу.

Старшина написала в Сенат про свій вибір. Сенат вибір старшини ствердив указом. Від царя звісток не було. Приїхав звідти значковий товариш Дем'яненко, він про ту справу не знав, а оповів, що поміж Тереком і Дербентом, над Сулаком, заклали фортецю, названу Святим Хрестом. Добували ту землю полки Миргородський, Прилуцький і Київський, і лишилося там козаків менше половини, назвав також глухівчан, хто погинув у тих спекотних степах. І стояли плач та лемент по місту, й відспівували у церкві Святого Миколи тих побитих, несли мари порожні, чорним сукном заслані, а на марах вінки барвінкові – за кожного убієнного по вінкові. У церкві читали требник, читали так, немов мертвий лежить тут, на марах, тільки не читали молитви на відпуск гріхів.

Настали жаркі літні дні. В місті панувала притлумленість, яка інколи змінювалась спалахами чи то одчаю, чи то радості. Щось нез'ясненне, невидиме витало над містом, над усіма головами, щось визрівало, чи то в небі, чи то на землі, а що, ми не знали. Одначе по кількох днях надійшли певні відомості про Малоросійську колегію та про те, для яких справ та колегія укладена. Привіз їх срібнянський сотник Антон Троцина, котрий колись був півчим у царівни Софії Олексіївни, вів перший голос, мав вельми компанійську вдачу, товаришував з багатьма можновладними московитами, далі пропив голос і вернувся на Україну. Обережний Скоропадський частенько посилав його в Москву та Пітер, буцім за якимось припасом, насправді ж вивідати, смаленим чи жареним пахне в північних столицях і в який бік повалує дим; дошпетний Троцина сповняв той обов'язок весело та легко й привозив найточніші вісті. Нині він привіз їх з власного ранкору, й були вони вкрай невтішні. Префект колегії генерал Вельямінов уже виїхав на Україну, іде він з повноважними інструкціями царя.

У тих інструкціях найперше указано, що колегію запроваджено для управління судів, і якщо хтось битиме чолом на Генеральний суд, військову канцелярію, на ратушні суди, то одразу брати позов до діла в колегію і самим рішення чинити по своєму регламенту. Далі Петро наказав, щоб включили в розкладку на постій російського війська двори всіх українців – у містах і селах, слободах і хуторах, аж до гетьманського включно, і монастирі також, і збором грошовим та іншим віднині відати назначеним колегією людям, а збір той має йти не на українське військо, а увесь, без решти, в царську скарбницю.

Майже одночасно надійшла з Пітера промеморія про ту колегію, писана на Полуботка. «Понєже сього іюля 11 дня по донесенні вашому із Глухова вість учинилася, що сього іюля, З дня, вірний нам підданий гетьман Іван Ілліч Скоропадський волею Божою помер, Наша імператорська величність вказав Малою Росією до обрання другого гетьмана відати і управління нею чинити за законами малоросійського народу, вам, підданому нашому полковнику і генеральній старшині всій, одначе в усіх справах і рішеннях, стосовних Малої Росії, мати зношення й повідомляти повноваженого для охорони народу малоросійського бригадира нашого Вельямінова, і як ви сію Нашої імператорської величності грамоту отримаєте, то вам чинити по вищенаписаному указу, і в якому числі грамота отримана буде, про те нам в урядовий Сенат писати, і Нашої імператорської величності бригадиру Вельямінову те саме буде указано.

Писано в Москві, літа 1722, іюля 11 дня. Кавалер граф Головкін, граф Брюс, граф Іван Мусін-Пушкін, барон Петро Шафіров, князь Григорій Долгоруков, граф Андрій Матвеев, князь Дмитро Голіцин, обер-секретар Іван Позняков».

Міцно я вбив у пам'ять ту грамотку, бо переписував аж тричі – в полки, й собі копію вчинив. Переписував її з іншими канцеляристами, бо надіслана була в усі полки.

Кажуть: просіть, і вам воздається. Я не просив, а воздалося: стараннями своїми, акуратністю, звернув я на себе увагу старших канцеляристів, і самого управителя канцелярії, й мені давали переписувати набіло важливі папери, а також давали деякі справи до розгляду.

Вістимо всім: менше будеш знати, краще будеш спати, одначе загомоніли всі про ту грамотку, тулили її в одне з оповіддю Троцини й не могли стулити, найперше тулила старшина, й не могла скласти думки, де ж правда. Тулила ті дві звістки й купка канцеляристів у садку біля одноповерхового будиночка на Дергачівській вулиці. У тому будиночку жив полковник Полуботок, і там часто збиралися ті, хто приїхав з полковником з Чернігова.

Тулив ті половинки докупи й я і не міг стулити. У мене не було ні землі, ні волів, які міг би обікласти податками цар, але щось у мені гірко ображалося на ті штиби, які збирався запровадити приїжджий генерал, щось опиралося. Я не все розумів і просив Господа, аби очистив мою душу і осінив мене, послав розуміння того, що відбувалося. Й просив не полишати наш край. Він розіп'явся на хресті за всіх, а найперше за нас, покірних йому християн козацького краю, згорьованого й змученого. Бо ж чим ми гірші за інші народи, думав, чому маємо увесь вік коритися комусь і виконувати веління чужих державців? Чому це чужий чобіт має заносити в нашу хату свій бруд? Ми всі народжені рівними перед Ним, і маємо жити, як рівні.

У ці дні у нас, канцеляристів, було дуже багато клопоту. Ще тоді, як Скоропадський їздив до Москви і його заступав Полуботок, почав він наводити лад у судах наших. Вони, на мій розмисл, праведні, й судили в них по справедливості, одначе, як це буває скрізь, деякі судді вели ті справи лінькувато, через пень колоду, а траплялися й такі, що обходили закони кривими стежками. Полуботок видав універсал, за яким суди мали провадитися в певні дні тижня: понеділок, середу та п'ятницю, аби всі люди наперед знали про це, аби не дармували часу. На полковому суді вводилася в обов'язок присутність полковнику, судді, обозному, писарю, двом осавулам, двом хорунжим, значковим товаришам; рішення суду стверджувалося притиском печаті. Й увів до Генерального суду четверо асесорів – Піроцького, Тарасевича, Уманця та Чуйкевича, – асесорами призначалися по черзі бунчукові товариші, й тепер суд міг брати до розгляду значно більше справ, ніж раніше, а також проводити розгляд скарг, якщо генеральний суддя у від'їзді або хворий. Посполитим надавалося право позову козаків і старшин, простим безмаєтним людям – маєтних, суд став відкритим для всіх.

Тільки нині, по літах, дійшов я повного розуміння, що такого суду ні до того, ні після не було більше ніде в світі. По сотенних містечках і селах також мали засідати в судах по кілька осіб, й обов'язково сотник, отаман або бурмістр, й судили лише в урядових місцях, а не вдома в урядовців або в шинку. Суддям вводилося в обов'язок стежити, щоби державці не вигадували нових поборів й вдовольнялися тим датком, який встановлено за попередніх гетьманів.

Ми переписували універсал і разом з стойчиками розвозили по полках та сотнях.

І чинив полковник суд сам, справедливо та по закону, іншим у приклад. І списав я з його слів універсал до всіх, кому про те відати належить: полковникам, сотникам і отаманам, війтам, а також хто торговим промислом займається, про те, що багато людей з закордону – Польщі, Литви та Московії Ідуть у міста та села України, скуповують всіляку пашню на підряди й оную пашню вивозять за кордон, наші ж обивателі й убогії люди із-за непомірно зрослих цін не можуть і для прожитку свого того хліба докупитися, отож обози ті заграничні не пускати й ціни на хліб не піднімати. Оний указ було надіслано в полк Стародубський, а далі ще в кілька полків.

Й ще кількоро універсалів видав Полуботок в ті дні, запобігаючи лихові, яке насувалося.

Двадцять першого липня до Глухова приїхав Вельямінов. З прокурорами, охороною, писарями, податковими комісарами. Шість офіцерів – помічників, шість майорів із російських полків, що стояли на Україні, також з'їхалися до Глухова. Під свою резиденцію колегія зайняла дім купця Романенка на Веригіні.

Хоч про приїзд Вельямінова вже знали, звістка, що генерал під'їжджає до Сваркова, побігла по гетьманській столиці, як вогонь по пороховій трубці. Полуботок на той час був у Савича, туди прийшли Чарниш, Жураковський, Лизогуб, Миклашевський, кілька бунчукових, глухівський сотник Мануйлович, а також Яків Маркович, котрий часто гостював у тестя. Загомоніли, засперечалися: зустрічати небажаного гостя чи не зустрічати, більшість старшини стояли на тому – не зустрічати. Яків Маркович, чорнявий, верткий, хоч і наймолодший за віком і чином, й, либонь, за козацькою регулою мав би сидіти в кутку, зблиснув волоокими, каштановими очима:

– Не пустити його в Глухів. Замкнути ворота й не пустити! Нехай ночує в полі.