Розділ «Чорне золото Мексики, або Як усе починалося»

– Знаєте, ми… – спробував був устряти я, відчайдушно намагаючись взяти ситуацію під контроль. Але ситуація не менш відчайдушно пручалася.

– Маєте рацію, сеньйоре, – знову перебив мене Тьомик, – це вже наша земля.

– …з нафтою? – черевань лукаво прижмурив око.

– Так! Ги-ги! Ой… – блискуче зіграв Тьомик. – Ні. Я мав на увазі без нафти.

– І з якого такого дива, дозвольте поцікавитися, два європейських хлопчики надумали розжитись на цілий аеродром абсолютно неродючої землі – землі без нафти – в сорока милях від Мехіко? – уїдливо просичав мексиканець, розглядаючи інші акти на землю. – Я трохи знаюсь на землі, хлопчики, тому скажу вам прямо, що це нікудишнє капіталовкладення.

Я відчув, що Тьомикова шаманська здатність притягувати неприємності на наші голови запрацювала на повну котушку. Я знав, що він зараз ще трохи напустить туману, як ми з ним і домовлялись, а потім зізнається знічев’я, що в землі щойно знайшли нафту і ми не проти перепродати наділи. Але моя інтуїція, мій проникливий внутрішній голос верещав, наче кіт, якому защемило хвоста рейковими стрілами і на якого з туману, чмихаючи і чахкаючи, насувається поїзд. «Чуваки, без образ, але збирайте свої манатки, біс із ними, з грошами, і валіть звідтіля на хрін!!!» – волала моя інтуїція. І знаєте, дуже рідко вона отак волає, і ще не трапилось жодного випадку, щоб я міг у ній засумніватися.

Тож я вже рішуче підняв руку, наладившись схопити Тьомика за барки, згребти наші документи і посунути геть. Коли мексиканець обізвався знов:

– А я, до речі, дон Педро. Педро Сесіліо Рамірес, – три останні слова прозвучали у моїх вухах, наче виляски батога.

У голові пронеслося вчорашнє повідомлення від Хосе Акуньї: «…найбагатший землевласник Мексики». Після цього у мене в очах, мабуть, проступили відлиті із золота значки «$», як у Скруджа МакДака з диснеївських мультиків, і я неквапливо відвів руку.

– Я – Боб, а це мій напарник – Джейк, – дурнувато представив нас Тьомик.

Я мовчав, втелющившись у обличчя дона Педро. Той теж мовчав і не відводив очей. Якийсь час ми наче мірялися внутрішньою силою один з одним, зчепившись поглядами.

– Son gilipollas![9] – зненацька випалив дон іспанською прямо мені в лице.

Жоден м’яз на моєму обличчі не смикнувся. Я відразу зметикнув, що він перевіряє, чи розуміємо ми іспанську. Я, як і раніше, стримано відказав англійською:

– Перепрошую, сеньйоре, ми не настільки знайомі з іспанською, щоби…

– А… Ні, нічого… Краще розкажіть, що ви, в біса, там нарили.

– Там є нафта, – сходу випалив я.

– Ти що? Пс-с… – прошепотів Тьомик, награно прикриваючись долонею.

– Земля неродюча, але в надрах лежать мільярди барелів чорного золота, – продовжив я, відразу беручи бика за роги. – То золота земля, сеньйоре Рамірес.

– Тоді чому ви розказуєте це мені? – спитав дон.

– Взагалі-то ми не нафтовики, ми лиш геологи-розвідники. У нас немає ні капіталу, ні засобів, щоб витягти звідтіля нафту. Ми випадково натрапили на поклади, мерщій скупили ділянки, а зараз не проти перепродати землю, – удавано прямодушно відповів я.