Розділ «Частина 2 І для кого це ти так низько квітчасту хустку на голові пов’язала, необдумана Міловице?»

Пізніше брала ти вже й Макара за руку, а маленьку Ганю садила за плечі – й несла свій важкий вагітний живіт спочатку до матері, а тоді вже до колгоспу. На новім нужденнім хазяйстві родилися у вас діти, Міловице…

Того дня ще з обіду почав накрапати дощ. У вашій хаті маленькій і убогій стояли густі сутінки. І ти, Міловице, прийшла додому раніше, зварила борщу пісного й понагодовувала ним дітей.

У сінях ваших, Міловице, вже кілька день лежала капуста – попід стіну тулилися великі білі головки й просилися, щоб ти вже бралася їх сікти. Ще й любила ти, Міловице, щоб так, як і в твоєї мами в хаті, над дверима було завішано пучками калини, тож і висіли над капустою кров’яними цятками пучки калини тепер – на зиму єдині ліки для вас від кашлю.

Втомлена витягнула ти, Міловице, стару діжку з-під столу, поклала на ослінчик дошку й узялася сікти важкі капустяні голови. У цей час діти твої вовтузилися тихо в кутку біля печі. І дивилася ти сумно, Міловице, які ж сорочечки на них сірі й полатані.

Твій старший синок Макар сміявся голосно, і мостив із кукурудзяних качанів для сестрички Гані ляльки, і цілував її, як починала плакати.

Уже було й близько до півночі, й діти твої, Міловице, повлягалися були спати на осоці, і вирішила вже й ти собі лягати, роботу до ранку кинути, а Ілька все не було… І тут хтось дуже загрюкав у хатні двері. Перелякано схопилася ти на ноги, Міловице, й кинулася до дверей відчиняти. Ледь витягнула в темноті дерев’яний брусок із скоби, а знадвору війнуло в хату вологою.

«Зараз уб’ю! Сука!» – кинувся від дверей тоді до тебе озвірілий Ілько, вимахуючи чорними кулаками. А ти, бідна Міловице, й відсахнулася від нього назад, і впала собі на ослін біля капусти недосіченої, аж діти попрокидалися від того грюкоту – і собі в плач.

Від Ілька ж, ти чула, дуже смерділо самогоном. Бачила ти, Міловице, як грізно посунув на тебе з кулаками Ілько, хотів уже, либонь, і битися. А ти подивилася на нього знизу вгору спокійними сірими очима й – «Не лякай дітей», – попросила тихо та лагідно.

Ніколи не був Ілько таким сердитим до того разу, ніколи від весілля не здійняв він руки на тебе, Міловице, аж тут…

«То нужда наша в тому винна», – тихо шептала ти, заспокоюючи потім свого Ілька, й гладила долонями його бідну голову.

«Вибач мені, Міловице, вибач… – просив у тебе Ілько. – Це я з горя й відчаю».

«Та я й не серджуся на тебе, Ільку, он тільки дітей мені шкода».

«Якби ж я знав, якби знав! То не зав’язував би тобі й собі світу!.. Це через мене ти повинна тепер так мучитись».

«Ні, ні, Ільку! Не говори на себе, – пошепки заспокоювала свого чоловіка ти, Міловице. – Ти ж бач, зараз усі так живуть, не ми одні. Та й хата ж у нас є, і діти, слава Богу, здорові. Ну біда в світі, та що ж із цим вдієш?»

«Могли б батьки нам хоч допомогти чим, як он іншим…»

«Та й батькам тепер не легше, ніж нам», – шепотіла ти, Міловице.

«Тату, ти не будеш нас більше лякати?» – виглядав на вас із печі Макар.

«Не буду, сину, більше вже не буду!»

Горілка потрохи вивітрювалася із Ількової голови, і він ставав такий, як і колись – мовчазний та лагідний.

Але горілки було в селі вашому ще багато, Міловице, як і біди, і горя, і злиднів.