Розділ «Частина 2 І для кого це ти так низько квітчасту хустку на голові пов’язала, необдумана Міловице?»

А тобі, Міловице, ще довго боліло…

Пам’ятаєш, Міловице, як через нову владу коїлося щось дивне у селі: гарні господарі були геть збідніли й ховалися зі своїм добром по хатах, і голота теж не зробилася багатша. Бо хто розумніший був – втекли за границю чи в місто, і хто виїхав раніше – не хотіли вертатися назад.

Колгоспне ж добро якесь непевне було: воно то більшало, а то розтягали знов кожен своє по дворах, щоб тоді ще раз назад нести… Не було ніде й ні з чим ніякого толку.

Але життя ваше продовжувалося. Люди в селі вмирали й народжувалися, і хоч ви й бідні були, але робили весілля, хрестини й похорони.

Твоя ж мати Горпина, Міловице, крім тебе мала ще дочок, яким скоро вже й треба було робити весілля і давати щось із собою на придане.

А ще мати твоя без кінця згадувала про свого сина Тимка. Надіялася вона на те, що колись настане в світі лад. А тоді її син додому й повернеться, і стане він жити у своїм селі господарем.

«Бо ж хіба Тимко сирота якийсь, аби вештатися по світах?» – казала.

І шкода було матері сина, і плакала вона за ним, і благала Бога про те, щоб ще колись побачити свого Тимка, і вірила, що побачить.

Бо й хіба ж могло бути, Міловице, інакше? Хіба ж могло бути таке, щоб мати не побачила своєї рідної дитини більше ніколи, коли та була, нехай і не близько, але ж десь у цьому світі була!

І ще плакалась тобі, Міловице, твоя мати Горпина, що мала б вона тепер гроші, аби не її чоловік! І аж сичала на батька твого Кіндрата зі злості, і не пропускала нагоди йому дорікнути.

«Дарма дав син гроші батькам на сохранєніє! – казала. – А гляди, як скоро приїде Тимко, а в нас руки зовсім порожні?! І спитає тоді син: а де діли мої гроші?»

«Не тринди мені й не каркай! – оборонявся як міг твій батько Кіндрат. – Гроші лежать в Умані, як треба буде, то піду та й візьму! Оно-го бумага за образами є, і там написано, що гроші наші лежать у банку, написано там, хто клав і скілько! Хоч зараз їдь і бери собі, як дуже треба! Що ж ти від мене тепер хочеш?!»

Хоч і казав так твій батько Кіндрат, Міловице, але й він десь, мабуть, боявся, що не бачити йому більше синових грошей ніколи. Але й не хотів дурнем ставати перед жінкою! Та й хоч і невеличка, але все ж була у твого батька Кіндрата надія на те, що гроші можна буде з банку назад забрати.

«Візьмеш, от побачиш, як візьмеш! – аж сичала на чоловіка твоя мати Горпина. – Казала ж дурневі: замастімо гроші в стіну, а тоді, коли треба, то й візьмемо! А ти що?! Віддав! То ж тебе чистісінько підманули! Бо де це ще є на світі такі дурні, щоб отакого просто віддати живісінькі гроші чужим людям до рук?! Син вислав батькові та й думає, що золото буде лежати десь у сховку! Лежить! Та тільки не в батька, а в хитрих людей у кишенях!»

«То ж не одному чоловікові я давав гроші до рук, були ж свідки! – оправдувався батько. – Як же це мені скажуть, що грошей нема? Та й люди ж приходили до нас поважні, государственні, з портфелем! Я ж не куркуль якийсь, я в колгосп на роботу ходжу. Як щось буде не так, то я ще й можу до суду пожалітися!»

«Кому й на кого, дурний, ти будеш жалітися? А син…»

«Та й не вернеться до нас більше Тимко… – махав рукою твій батько, Міловице. – Багато он із тих, що їхали після Тимка, назад повернулося?! Не їдуть назад у село, бо мають розум! А ті, що рвалися додому? Та й що з ними стало?! Що?! Стали куркулі! Гребуть комуністи все рівно з подвір’я геть усе у колгоспи! В чиї руки?! От побачиш, Горпино, позабирає в тих розумних господарів нова влада й те, що мають. А в нас будуть гроші, бо лежать у держави в банку!»

«Лежать… – бурчала мати. – Я знаю таке: що сховаєш від людей, то воно і є твоє. А у нас нема тепер грошей, бо лежать не в нас, а в держави!»

І йшла далі твоя мати Горпина робити свої справи, досадуючи на увесь світ. Була ж вона жінкою завбачливою. Ще її мати, а твоя, Міловице, баба так колись її вчила: що попало до рук – тримай міцно. Але що мала тепер тримати твоя мати? Із таким своїм чоловіком…

І як потрапляли до рук твоєї матері які гроші тепер, то тиснула вона їх до себе й не витрачала даремне. Купувала по найменшій потребі твоя, Міловице, мати, що було необхідніше, а всю решту потайки зав’язувала у вузлик… А тоді йшла, як ніхто не бачив, твоя мати Горпина до клуні, коли в неї з’являлися гроші, та й ховала їх там.