Розділ «Частина 2 І для кого це ти так низько квітчасту хустку на голові пов’язала, необдумана Міловице?»

Родин для Христушки, ви, Міловице, не робили. Не було в неї ні хрещеної мами, ні хрещеного тата. Не вспіла ця дитина твоя, Міловице, побачити ні баби, ні діда.

Відразу ж на другий день після уродин мусив Ілько вистругати маленьку домовину й покласти туди сповите немовлятко ваше. Сам і поніс Ілько покійну дитину ховати на цвинтар.

«І похрестити не вспіли, – бідкалася, сидячи поряд із тобою, хворою, на невеличкому ослоні твоя мати Горпина. – Як же це так вийшло, Міловице?»

«Так сталося», – тихо відказувала ти своїй матері, а потім вже й усім, хто запитував, чого померло дитя.

Так сталося…

А сталося тому, що дуже зморена була ти, Міловице, й після пологів погодувавши Христушку, дуже міцно заснула тієї ночі. Та й не почула, як лягла поверх дитини – і задушила…

І стояла поряд із тобою, Міловице, плетена з лози колиска. Але чомусь не поклала ти до неї своєї маленької дитини. Бо сон звалив тебе, тяжко змучена Міловице, так несподівано, що ти й незчулася.

Колиска стояла собі порожня коло стіни, а твоє дитя малесеньке, пригрівшись біля материних грудей, навіть не писнуло, бо було ще дуже слабке. І ти, Міловице, крізь сон не почула…

А що була пологами зболена, та й так роботою перемучена, то ні разу за ніч і не прокинулася, і не спохопилася до своєї дитини.

Коли ж рано почало розвиднятися у вікнах, почула ти, Міловице, як щось дуже муляє й тисне тобі під боком, а ще груди від молока розпирає-болить, і згадала ти про свою дитину, але було пізно, бо дитя вже й не дихало.

Пам’ятаєш, Міловице, як, побачивши, що ти накоїла, то затерпла й заніміла від жаху: це ж ти сама задушила свою тільки щойно народжену дитину! Тепер же, думала ти, Міловице, відвернеться від тебе геть усе село. Будуть плювати услід тобі люди, або ще й до суду потягнуть. Бо ж ти дітовбивця тепер! І боялася ти, що не зможеш довести людям, що ти не винна…

Бо пам’ятала ти, Міловице, як таке вже в селі траплялося, що жінка задушила свою дитину вночі, ненароком на неї лігши. Тоді довго всі шепталися й хитали головами на таку матір. І ти дуже боялася такого осуду, Міловице. Ще й тобі було жаль дуже дитини своєї, й пік тобі душу твій ненавмисний гріх.

Знала ти, і було ж не раз ще й таке, що немовлятко мале в якійсь сім’ї помирало під час пологів, або ж відразу після них, бо хворе було.

І тоді таку матір люди жаліли. Бо не була така дитяча смерть гріхом, а скоріше горем.

І тільки ти сама знала про причину смерті своєї маленької Христушки, Міловице, тож і вирішила собі, що більше ж ніхто, ніхто в цілім світі не повинен знати.

Переклавши мертве тільце дитини своєї у колиску, накрила ти його, бідна Міловице, ще й зверху хустиною, щоб ніхто не здогадався, навіть хатні твої! А тоді вже сіла біля колиски, Міловице, й почала собі вільно стогнати від горя й тяжко хлипати. Впала лицем у лозу й душилася ти в ній гірко, Міловице. Ридаючи над колискою, певно, боялася ти, щоб ніхто не дізнався, що дитина задушилася під тілом твоїм… Про це тільки ти добре знала, але лише ти, бідна Міловице, і більше ніхто… Жодна жива душа…

Того ранку відразу ж за тобою, бідна Міловице, не помітивши, як ти витягувала дитя з-під себе і вкладала його у колиску, встав із постелі Ілько. Побачивши згорблену постать твою, підійшов до тебе Ілько і, побачивши, яке в тебе змертвіле лице та що скоїлось, і собі важко зітхнув.

«Та як же це так?…» – прошепотів.

«Ось, прокинулася, а воно й мертве!» – пускаючи очі кудись у вікно, казала ти чоловікові своєму, Міловице.

«А звечора ж дитина була здорова, і навіть не пхикало вночі».