Розділ «Частина 1 І для кого ж це ти так гарно коси розпустила, необдумана Міловице…»

А ще, знаєш, Міловице, говорили тоді в селі люди, що колись, коли ще був Ільків батько Ксень парубком, то згордувала ним твоя мати Горпина, як прийшов він до неї свататися, та ще й дуже висміяла…

Час минув, але Ксень не забув Горпині насмішок. І тепер не захотів її дочки, тебе, Міловице…

Тільки ж і твій Ілько був упертий, як і його батько, дорога Міловице, й того, що він був вирішив, теж уже не хотів міняти.

Твого Ілька мати Текля була, Міловице, як ти, маленька й тиха, і своєму чоловікові вона більше змовчувала. Звикла Текля коритися, бо, як би вона й що не зробила, ніколи до кінця не могла вгодити чоловікові. І Ксень більше ходив насуплений та мовчав.

Зате у Ксеня, як у господаря, скрізь і в усьому був порядок, ні в кого він нічого не просив, але й сам нікому не позичав. Відгородився Ільків батько Ксень від сусідів високим тином, затулився від дороги дубовими ворітьми, й у двір не міг ніхто заглянути. Ось такий був відлюдько батько твого Ілька. А те, що син без його дозволу вирішив вибрати собі жінку, та ще й ту, мати якої була йому заклятим ворогом, доводило Ксеня до люті великої й ненависті до тебе, Міловице…

«Ксеню, може, нехай би собі син женився на Міловиці…» – жаліючи Ілька, як і кожна мати, підняла було голос за тебе Текля.

«Що?! Йди он і за дівчатами дивися, маєш дочок, їх повчай! Халавірка! – кричав до своєї жінки осатанілий Ксень. – А йому (це про твого Ілька), як піде свататися до Міловиці, нехай не буде повік ніякої долі!» – сипав прокльонами.

Ілько тоді, Міловице, тяжко встав з-за столу, накинув на плечі стару свитку і, сказавши «добраніч», пішов собі спати в клуню.

«Та краще б ти увесь свій вік парубкував!» – кричав йому навздогінці його батько.

«Не кажи такого! – либонь, пробувала зупинити свого чоловіка Текля. – Не кажи! Бо, буває, що в такий час…»

А пам’ятаєш, рідна Міловице, як уперше прийшов Ілько до вашої хати?

«Тітко Горпино, прийшов я до вас просити, щоб віддали за мене заміж Міловицю», – понуро топчучись біля низенького порога в темних сінях, просився тоді Ілько.

«Як це – віддати?! А де твої батько й мати? А де хліб святий?» – витріщила тоді на таке диво очі твоя мати Горпина.

«Вони не прийдуть».

«Це ж чому? Хворі чи як?…»

«Батько… проти», – необдумано сказав Ілько.

«От тобі й на! Батько проти! То чого ж ти до нас прийшов?! Хіба не знаєш, якщо хлопець хоче женитися і він не ледар, не сирота й не волоцюга, то треба йому спершу в батьків спитатися?»

А ти, Міловице, сиділа тоді біля столу й мовчала, а як почула материн відказ, то почала собі тихо хлипати в рукав сорочки.

«Йди від нас, хлопче, й не сором на все село! – показала Ількові рукою на двері твоя мати. – Бо бачу я, що засидиться наша Міловиця в дівках до старості, як будуть такі, як ти, сватачі приходити! Йди і не кажи нікому, чого входив у нашу хату».

«Не засидиться, тітко Горпино, бо я ось прийшов просити вас віддати Міловицю мені за жінку», – просився й далі твій Ілько.