Розділ «Частина 1 І для кого ж це ти так гарно коси розпустила, необдумана Міловице…»

І ти тоді, дорога Міловице, навіть на якийсь час за Ілька й своє горе забула і почала була сміятися весело й навіть пританцьовувати, поки не прийшов Стасько й ти не поглянула на нього. Аж тоді залилася ти гіркими слізьми, бідна Міловице, й виглядала у вікно: а що, як тепер Ілько надійде, та й перемінить щось у твоїй судьбі…

«Що з тобою зробилося, дитино?» – ласкаво перепитувала тебе, Міловице, твоя пухка й добра майбутня свекруха й пригортала ніжно до себе. Не хотіла ти образити доброї жінки, рідна Міловице, і сказати їй правди не насмілилася. Ти думала тоді, що навіки покорилася, рідна Міловице, материним умовлянням – і пішла зі своїми й Стаськовими батьками до церкви…

Пам’ятаєш, дорога Міловице, як горіли тоді в церкві й тихо потріскували тонкі й грубі свічки, опадаючи жовтим воском на долівку? Разом зі свічками, щоб ніхто не бачив, плакала тоді й ти, Міловице…

«Всі молоді на весіллі плачуть, – шепотіла на вухо своїй свасі твоя мати Горпина, щоб оправдатися. – Нехай…»

А ти зрідка дивилася на Стаська, бідна Міловице, й бачила, як він дурнувато посміхається й усе ближче до тебе тулиться. Бемкали дзвони на церкві, і в голові твоїй бемкало й калатало: для чого?!

Як уже виходили ви з церкви зі Стаськом повінчані і матері обсипали вас обох із хусток зерном нелущеним, пам’ятаєш, біля порога стрілася ти очима з блідим Ільком, Міловице?

Одну тільки мить обмінялися ви з Ільком поглядами, а боліло тобі потім аж до самої ночі.

Тільки людям свою біду ти, Міловице, не виказувала, мовчала й думала весь день, а вже тоді, як постелила вам із Стаськом свекруха одну постіль у великій кімнаті й залишила там ночувати удвох, розридалася ти, Міловице, вголос і кричала.

Всю шлюбну ніч ти проплакала у весільному платті біля вікна, Міловице, а Стасько хріп собі спокійно на високому дубовому ліжку серед гори вишитих подушок, у пухкій перині.

А як стало за вікном розвиднятися, розв’язала ти вузлик із новим буденним одягом, Міловице, що дала тобі мати за придане, перебралася у нього з білого плаття свекрушиного й вийшла до сіней. Пам’ятаєш, у хаті ще всі спали й було дуже тихо?

Вийшла ти тоді за ворота й побачила там свого Ілька, Міловице, він собі тихо сидів, притулившись спиною до плоту, і тримав у руках голову.

«Ільку!» – погукала ти.

Й він відразу ж зірвався на ноги й підійшов.

«Ходім, Міловице, зі мною! – прошепотів тобі сумно і з відчаєм. – Тікаймо звідси! А як ні – то мене більше не побачиш живим! Дивись у послідній раз… І я на тебе подивлюся…»

І дивилася ти в Ількові запалені очі, бідна Міловице, й знала, що так воно й буде… Що може так статися – не побачиш ти більше ніколи свого Ілька, бо він впертий був. І ти дуже злякалася.

«Не кажи так, Ільку!» – попросила тихо.

«А підеш тепер, Міловице, зі мною?…» – тремтів Ілько.

«Піду! Бо я й так зібрала ось одіж, що мені мати з собою дала, та й мала йти додому…»

«Але ж ти тепер вінчана зі Стаськом? – простогнав Ілько. – Я це думав тільки дочекатися ранку, щоб востаннє побачити тебе, та й піти топитися! А ти й вийшла… із цим вузликом…»

«Не кажи так, Ільку! Бо й я не хотіла б без тебе жити! Я ще не жінка Стаськові! І не було у нас весілля… справжнього…»