Розділ «Частина 1 І для кого ж це ти так гарно коси розпустила, необдумана Міловице…»

Лягав, либонь, увечері Ілько спати, заплющував очі – а ти, Міловице, мов жива стояла перед ним.

Ти й сама добре бачила, дорога Міловице, як одразу ж другого дня Ілько навмисно пройшовся попід самим тином коло хати твоїх батьків.

І вже ввечері, як і домовлялися, здибалися ви з ним у березі біля осик, недовго про щось поговорили, а тоді й так собі мовчки сиділи, прихилившись головами тісненько докупи, і було вам дуже славно.

Тобі, Міловице, аж дух тоді перехоплювало від невідомих доторків!

А ще ти ж ніколи, Міловице, не ходила до школи і була неграмотна, то й розмова з Ільком здалася тобі дуже розумною.

Пішов того вечора твій Ілько додому, ліг спати й одразу почав чекати ранку, щоб знову хоч близько пройтись біля тебе, Міловице, а тоді чекати весь день вечора.

І що день, то все тяжче Ілько переносив розлуку з тобою, дорога Міловице.

А далі вже й просто не міг заснути, коли перед тим не обіймав тебе.

Ількова мама ще й не натякала синові про одруження, молодий був, але Ілько вже тоді здогадувався, що хотіла б вона собі у невістки якусь кращу дівку, ніж ти, Міловице.

Але ж серцю не накажеш! А Ількове тепер бажало мати поруч одну лиш тебе.

«Моя Міловице, я не знаю, як день перебути без тебе», – пам’ятаєш, говорив Ілько тобі?

«І я…» – несміливо шепотіла ти.

«Я… їсти не можу, як раніше, мати вже турбується, чи, бува, не захворів, хоче відправити мене до баби. І чого б то мені так сталося?» – питався.

«Ото дурненький! Це ж через любов!» – сміялася ти з нього, Міловице.

«Але ж ти теж мене любиш?» – Ілько брав тремтячою рукою твої долоні й заглядав у вічі.

«Люблю…»

«Як же швидко біжить час поряд із тобою!» – майже плакав.

«А я б хотіла, щоб ми були разом завжди».

«Будемо», – обіцяв.

А тоді, пам’ятаєш, Міловице, ви почали зустрічатися щодня й залюбилися так сильно, що не могли б не бути разом вже нізащо?