TextBook «А куди ж було тягнути? – казав йому Ілько. – Я Міловицю люблю, і все рівно крім неї нікого б не брав. Та ще й не міг же я допустити, щоб Міловиця жила із Стаськом. Не була ще вона йому за жінку… Ми розписалися, і по новому закону тепер Міловиця моя дружина, а не Стаськова».
«Воно б було краще, аби ви зійшлися із батьківської згоди й благословення, але вже як так сталось, то мусиш, Ільку, довести справу до кінця. Де ж ви будете з Міловицею жити, подумав?» – питав дядько.
«Та залишуся, напевно, в приймах, якщо жінчині батьки будуть згодні», – казав Ілько.
«А чи ж гарно приймають Гаврилюки тебе?»
«А де ж їм дітися?! – сплескувала руками тітка. – Ти б сам, Степане, подумав: вже як не є, то хоч буде зять у хаті! А що ж ти думаєш, чи буде Гаврилюкам вигідно, якщо село густиме про їх дочку? Втекла від вінчаного чоловіка, кому буде тепер треба?!»
«Спочатку поживемо у жінчиних батьків, а далі щось буду думати», – виправдовувався Ілько.
«Ну, якщо вже виходить так, що ти оженився, то зробимо тобі весілля ми! – пообіцяв дядько. – Від нас багато не убуде, але хоч по-людськи почнеш життя. Як батькові не стане стидно, то нехай прийде хоч посидіти, а ні, то й я благословлю. Але думаю, що Ксень отямиться: де ж це видано, щоб отак було! Як уже не є…»
«Дякую вам, дядьку Степане!» – аж трусився твій Ілько з радості.
«Колись віддячиш. Поки що підемо з Густею та й будемо ще говорити з твоїми батьками, може, ще Ксень передумає? А ні, то так воно й буде!» – вирішив дядько.
Пам’ятаєш, як не прийшов Ілько, а прибіг від дядька до тебе, Міловице, радісно? Думав, певно, що як відгуляєте ви своє весілля, то вже й зовсім все буде у вас, як у людей.
Упоравшись увечері з хазяйством, надів дядько Степан празникову одіж, а його жінка пов’язалася квітчастою хусткою, та й вирушили берегом до Ксеня просити за вас. Ілько ж почекав дядька біля воріт батькової хати, відігнав собак до садка й провів гостей своїх у подвір’я.
Увійшли до хати всі втрьох. Дядько Степан роздав племінницям гостинці й притулився в дверях.
«Це ж що сьогодні за празник?» – підозріло спитався у свого брата Ксень.
«Та надіємося, що скоро буде у нас весілля», – прохопилася тітка Густя.
«А кого це ви будете женити?» – насупився Ільків батько.
«А хіба ж це не ваш Ілько збирався женитися?»
«А-а-а! Он воно що! По мені, нехай і жениться собі, тільки до чого ж тут я? Немає у мене сина! Помер!» – відрубав.
«Сідайте з нами до столу…» – попросила гостей Ількова мати.
І тоді тітка Густя сіла скраю на лаві, а дядько Степан так і залишився стояти біля порога; він чекав, що брат його ще буде, либонь, припрошувати. Думав, певно, Міловице, дядько Степан, що за столом, за вечерею й чаркою горілки розм’якшиться серце його впертого брата.
«Чи тобі не стидно, – побачивши, що Ксень мовчить, повчав усовіщати рідного брата Степан. – Як уже не є, але ж Ілько оженився! Вони з Міловицею розписалися по новому закону. І що будуть люди говорити у селі, якщо ти не зробиш своєму синові весілля, не приймеш у своїй хаті? Та він же в прийми до Гаврилюків піде! Отак і випхаєш дитину без хліба із рідної хати?!»
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Необдумана Міловиця» автора Луценко З.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина 1 І для кого ж це ти так гарно коси розпустила, необдумана Міловице…“ на сторінці 13. Приємного читання.