Бісова душа, або Заклятий скарб

Очі під маскою щулилися, наче в справжнього татарина. Якби міг - заплющив би...

Він зупинився тільки біля обгорілої основи Костевої хати. Відразу ж помітив мертве тіло зі слідами вовчих зубів, якого тут не повинно бути.

- Його вбив людововк, - сказав один із татар. - І ще багатьох. Ми не змогли наздогнати того, хто був тобі потрібний. Він пішов до уряків.

Уряками татари називали істот, на яких перетворювалися ті, хто помер насильницькою смертю.

- Зараз я викликатиму уряка, - с

казав вершник, сплигуючи з коня. - Йдіть у своїх справах, облиште мене.

Вони підкорилися, навмисне не поспішаючи, але все одно не дуже зволікаючи.

Кисим зачекав, відтак розпочав чаклунський ритуал. Метою його було оживити двічі померлого Костя, точніше, вселити душу в давно вже мертве тіло. Завдання ускладнювалося тим, що у полум’ї тіло Костя хоч і не згоріло доостанку, але дуже спотворилось. Утім, любуватися небіжчиком Кисим не збирався.

- Ти... - простогнав той, коли збагнув, що знову викликаний у Яв. (Це було наче сон, приємний і солодкий (Кость уже бачив Господній шлях, уже йшов ним до небокраю!..), який раптом переривають, розбиваючи на друзки). - Ти!

- Я, - погодився Кисим. - Він усе-таки втік.

Кость зітхнув, хоча в тіла, в яке його насильно повернули, не було вже ні легенів, ні потреби в диханні. А от біль нікуди не дівся - біль, від якого він останнього разу ледь не збожеволів.

...Не тільки від болю.

Кисим тоді, сміючись повідомив, що татарам дуже хочеться відшукати скарби Костевого батька - а кому ж, як не синові, знати, де їх зарито? Тож, людинко, поділися таємницею, тобі вона все одно не потрібна.

Незважаючи на насмішкуватий тон, Кость відчув - ховається за ним дещо більше. І Кисиму потрібні не скарби його батька; Кисим наче чекав чогось.

Однак змусила Костя залишитися у Яві та, інша, імені якої він не знав, а знав би - так не насмілився марно згадувати. Вони, здається, були знайомі - вона і Кисим. У всякому разі, той не здивувався, коли потім застав Костя у селі. Кивнув, наче так і мало бути, і наказав “не сваволити без потреби”. Кость тоді ледь не розреготався йому в обличчя! Єдиною сваволею, якої він жадав, але якої не міг здійснити, була власна остаточна смерть. Яку, на жаль, вкрала і поки що тримала при собі та.

Ставши нечистем, Кость упевнився у помилковості багатьох билиць, що ходили поміж людьми. Наприклад, він жодного разу не відчув нічого, схожого на задоволення чи хоча б просто спокій - існування в померлому тілі виявилося суцільною мукою. Галя, звичайно, не знала цього, коли погодилася (за настійливою пропозицією тієї) розділити з Костем свою долю вітальності. А він ніколи потім не насмілювався зізнатися їй, як йому ведеться,

А ставало дедалі гірше. Аби хоч трохи утихомирити нестерпний, жахливий біль у тілі, треба було постійно перебувати між людьми - але ті незабаром здогадалися, точніше, відчули неладне, і сторонилися Костя.

Донесли старості. Але даремно - того уже “заарканив” Кисим, та так міцно, як Кость і уявити собі не міг. Тому коли дізнався про майбутнє “випробування на відьму”, а насправді - про вимогу старостою грошей, - дуже здивувався. І тільки. На той час до Костя уже приходила посланниця чи то від Кисима, чи то від тієї - миша розміром з добряче теля. Людським голосом повідомила, що у село от-от має заявитися один козак з дуже незвичайними прикметами - не переплутаєш. І якщо Кость затримає його до того часу, доки не налетять татари, тоді пані Хазяйка (“Все-таки від тієї”, - збагнув Кость) тебе відпустить, разом із Галею. Якщо ж ні - подумай про свою дружину, коли вже не про себе. Кисим помилок не вибачає (“То виходить, від Кисима?!..”).

Зараз, сприймаючи світ інакше, ніж раніше, отримавши здатність бачити все одразу, Кость тим не менш відчував нестерпний біль у тілі. І дивлячись на грізну маску з чорними щілинами очей, розумів: дійсно, не вибачає.

- Він утік, - задумливо повторив Кисим. - Хіба тобі не звеліли затримати його?