Бісова душа, або Заклятий скарб

Усвідомлення приходить лиш в кінці.

Це дарунок геть бездарний, це - мара!

Це той світ, де жить не вміють -

лиш вмирать.

Сивина на серці, долі жовтий степ

та лише слова: “ніколи” і “ніде”.

Зупинюсь, гукну, аж зайдеться душа:

“Чуєш, Господи!... - Ти...

Ти не поспішай.

Я усе збагнув, я знаю, як тепер,

я по-іншому... Благаю я Тебе!...”

Лиш луна. Лише крук з-за

куряви гукне.

Лиш ізнову поховають не мене.

І, мов проклятий, знов шепочу один

ті слова-молитву: “Господи, прости!..”

Він простить. Простить...

Чи я прощу собі?

Рана виявилася глибокою, кров довго не хотіла зупинятися і все текла тоненькою цівочкою. Ну, перев’язали нашвидкуруч, Андрій нашептав на рану; кров зупинилась.

- Ми знов у Вирії, - чи то запитав, чи констатував Степан. - Слухай, а що, це так легко - туди-сюди скакати?