Бісова душа, або Заклятий скарб

- Не турбуйтеся, пане Андрію. Я цього давно вже хочу. Це ж страждання, а не життя.

- Але якщо зв’язок урветься, ти знову житимеш як раніше! Твоя доля...

Від хвилювання він рвучко подався уперед, і Кость тут же наказав:

- Сиди! Сиди, вельмишановний, а то, лиха година, я цю кулю пущу тобі у лоб, а не їй. Пістоль, звичайно, доведеться перезаряджати, але тобі, гадаю, вистачить і однієї кулі.

- Це уже від твоєї влучності залежить, - сказав Андрій. - Слухай-но, але ж ти кохаєш її чи я неуважно слухав? А якщо кохаєш, так піди сам і залиш їй життя.

Кость болісно похитав головою.

- Ти не розумієш. Не розумієш. Навіть якби була інша можливість розірвати зв’язок... Не має ніякого значення, залишиться вона живою чи ні. Тому що все одно...

Андрій раптом закашлявся, заглушаючи слова нечистя; напад виявився настільки сильним, що Ярчука буквально зігнуло в три погибелі - а наступної миті його захалявний ніж уже тикнувся дзьобом у Костеву руку, яка тримала пістоль. Вистрелити нечисть усе-таки встиг, швидше від несподіванки - і тому промахнувся, куля влучила у віконне скло, все у хаті затягло димом. Зойкнула Галина, вибігаючи з-за стола, та кинулась до свого чоловіка. Андрій думав - аби поглянути, що з ним. Але ні, для іншого. Вихопивши Ярчуків ніж, вона вклала його у здорову Костеву руку - і той, легенько торкнувшись губами її блідого лоба, устромив їй лезо під серце.

А потім підвівся на ноги, з ніжністю, дуже обережно поклавши Галю на підлогу.

- Нема у тебе клепки, шановний, - прошепотів ледь чутно. - І порозумнішати ж не встигнеш.

У цей час на подвір’ї знову істерично заскавучав кудлатий пес. У розбитому вікні з’явилася вовча голова.

- Досить, братику, ляси точити, - задихаючись, прохрипів Степан. - Татари йдуть, уже майже під самим селом. Оточують. Втікати треба!

- Тепер зрозумів? - тихо спитав Кость. - Бачиш, їй було краще померти так, ніж...

- Кисим?

- Саме він. Чимось ти добряче йому насолив. Це ж через тебе мені дозволено піти. Так і сказали: як завгодно, але затримай, доки прибудуть. А потім, мовляв, іди, якщо хочеш.

Останніх слів Андрій не чув - він вискочив на подвір’я і, перехопивши погляд вовкулака, спитав лише:

- Скільки?

- Півсотні, не менше. Незабаром будуть тут. Чоботи я відправив за малим і конем. Іти треба на північ, там є невеликий розрив, можемо прослизнути.

- А якщо прийняти бій?

- Ти ж казав, тобі не дозволено! Та й не відіб’ються тутешні, мало їх. Проти півсотні...