Бісова душа, або Заклятий скарб

- Його попередили, - сказав Кость. - Вовк, що вміє розмовляти.

- Ну що ж, це міняє справу. Йди.

- Ти обіцяв відпустити мене, Кисиме. - Я відпускаю тебе. Йди.

Кисима урвав владний старечий голос:

- Відпусти його. І покажи мені, де скринька.

Певно, початку розмови старий не чув.

Губи під маскою трохи ворухнулися, наче їхній володар хотів засміятися, але передумав.

- Сам відпусти його, - сказав він старому татарину з неймовірно спотворений обличчям. - А я поки що з’їзжджу за скринькою.

На обличчі старого з’явилося зажерливе нетерпіння; він рвучко кивнув, потираючи руки, зліз зі свого бакемана і поквапом почав розстилати просто посеред брудної вулиці шкуру, а на ній розкладати чи то шаманське, чи то чаклунське приладдя.

- Я передумав, - заявив зненацька Кисим, що уже встиг далеченько від’їхати. - Я сам відпущу його. І тебе теж.

Із цими словами він розрядив два пістоля - один у старого, другий - у Костя.

Потім під’їхав до чаклуна і помахом шаблі зітнув йому голову. І тільки тоді погнав свою конячку навскач.

Татари, які надто пізно зметикували, що до чого, звичайно ж, не наздогнали втікача. Поквапом зібравши награбоване, вони пішли на південь і забрали з собою полонених, залишивши тільки обгорілі кістяки домів, кістки розтерзаних людей, сморід - і Костя, який повз у своєму скаліченому тілі вулицею й благав небеса про милосердя.

І вовки та круки, учувши легку поживу, дочекавшись, поки підуть люди, принесли йому нарешті жадане упокоєння.

Розділ дев’ятий

ПАНІ ХАЗЯЙКА

Дим від люльки - павутинням

на очах.

От і знову не скінчив те, що почав.

І прощання - мов пісок тече в руці.