Бісова душа, або Заклятий скарб

- Не думай навіть! - ревонув вовкулак. - І так ледь урятувалися. Ти ж сам казав, що обіцяв не лізти ні в які пригоди. А ця різанина - вона ж через тебе влаштована. Ну ж бо!

Андрій скочив на коня, Миколка влаштувався спереду, а за спиною в Ярчука, як і раніше, потворним горбом випиналася скринька. Цього разу вибору не було! Бо - не було села, одне величезне вогнище з сухої осені і надміру жадібних до життя поселян, і - реготять татари, і - надривно плаче кінь у закритій стайні, і - чиясь розчахнена молодість, і...

І клятва замість міцної петлі аркана на долі - давить упряжжю скриньки.

- Їдьмо! - прохрипів Андрій, вперше за кільканадцять років вдаряючи Орлика каблуками! - Їдьмо, дідько б кирпатий мене забрав! Їдьмо!

Він розвернув коня і скерував його геть. Ще трохи - і рятівний ліс...

З-за хат вигулькнуло троє татар: сидять у сідлах, згорбившись, мізинцем лівої руки тримають вуздечку, іншими пальцями лівиці - лук. Правиця - натягає тятиву.

Орлик відреагував миттєво - і тим врятував життя і собі, і хазяїну, і Миколці. Стрибок; стріли свистять біля вуха... уже за спиною, дві втикаються у стінку скриньки, одна - Андрію у плече. І Ярчук із прихованою зловтіхою шепоче: “Аби знав!” - чи то до себе, дурного, чи до скриньки, чи до її власника...

Ліс усе ближчає, але не так швидко, як хотілося б.

Андрій вихоплює зі шкіряних чохлів на сідлі два пістоля і розряджає, один за одним, у переслідувачів. Не промахується жодного разу. Третього татарина збиває із сідла Степан - і, стиснувши щелепи, рвучко здіймає свою голову до полуденного сонця. Потім мчить за Ярчуком, струшуючи у траву краплі чужої крові.

Далі - Джерело, в яке вони влітають на повній швидкості (позаду чутно ґвалт погоні, що наспіла з села).

Далі - тиша.

Тільки старанно човгають по Вирієвій траві чоботи-самохідці, намагаючись очиститись від бруду і крові, а так - тиша.

Погляд назад

Село догоряло - ще корчилося, волало, схлипувало, але було вже мертве. Татари нашвидкуруч закінчували розправу: хтось завзято пихкотів над зім’ятою, ледь живою молодицею, в очах якої - тепер назавжди - темніла порожнеча божевілля; хтось поспіхом зв’язував руки полоненим, хтось замотував у білосніжну скатертину нехитрий селянський скарб; на майдані стогнали корови, яких зганяли докупи. Перелякана, дивом вціліла кішка спостерігала за цим апокаліпсисом зі старої груші.

...До села в’їхав самотній вершник. Навіть здалеку було помітно, що він дуже відрізняється від татар, хоча і коник під ним низькорослий і довгогривий, і одягнений він так само: короткі їздові, підбиті бавовною штани, каптан, а зверху ще й халат, прикрашений хутром лисиці-чорнобурки. На голові - шапка з лисячого ж хутра, на ногах - червоні чоботи. Все як у татар, але в сідлі вершник сидів прямо і зросту був високого.

А ще - обличчя. Його тільки здалеку можна було прийняти за татарське, але якщо опинитися ближче і придивитися як слід...

Маска. Якийсь диявольський умілець спромігся зняти шкіру з людського обличчя, а потім зробити з неї маску: хиже, сповнене владності та пихатості обличчя з чорними щілинами очей. За якими ховається - хто? чи -що?!..

Схоже, навіть не всі татари знали це.

Вершник їхав неквапно, наче господар, який після довгих років відсутності повернувся у рідні краї. Помітивши його, татари намагалися ніяк не виказувати своє збентеження, але то раптом похапцем злазили з полонянки, не скінчивши розпочате, то стусанами заганяли у натовп хлопця, якому щойно хотіли влаштувати обрізання на очах збожеволілих від горя батьків.

Вершник не звертав на це ніякої уваги. Він цілеспрямовано їхав через мертве село до єдиної хати, що цікавила його.