Бісова душа, або Заклятий скарб

- Мовчи! Хто ще, крім тебе і чобіт, знає?

- А кому я міг сказати?! І так по всьому селу собаки брешуть, мене вчуяли. Давай, братику, швидше кивати звідси п’ятами, бо...

- Треба попередити, - відмахнувся Андрій. - А ти, якщо хочеш, біжи.

Вовкулак визвірився:

- Ображаєш, братику. Мені своя шкура дорога, але навіщо вона мені, якщо... - не договорив, мотнув головою, наче відганяв занадто нахабних мошок.

- Мені теж, - невесело посміхнувся Андрій. - Але і шкуру втрачати не хочеться, тож поквапимось. Ти - до Миколки, я...

- Он наш хлопець, скаче вже.

Вулицею летів Орлик, у сідлі, припавши до гриви, тремтів Миколка. А їх наче наздоганяла пожежа - у хатах прочинялися віконниці, люди вибігали на подвір’я і відразу ж кидалися хто куди: одні назад, за зброєю, другі до сусідів, треті... Треті падали у вуличну пилюгу, збиті татарськими стрілами. Бо у село вже увірвалися перші душогуби, решта ж, певно, тримала зовнішнє кільце, аби жоден не втік.

Чи, ймовірніше, аби не втік один із тих, хто був тут зараз. Андрій.

Задля якого і влаштовано напад.

Свиснув аркан, петлею долі ліг на плечі, владно смикнув до себе - і от уже Орлик без вершника скаче до господаря. І татарин на своєму низькорослому конику-бакемані посміхається від вуха до вуха. А чого не посміхатися? - спіймав же!

Орлик ткнувся Андрієві мордою у плече, мовляв, даруй, хазяїне. Так уже сталося...

Миколка підвівся - точніше, татарин, що його полонив, смикнув мотузку і змусив хлопчика підвестися. Сплигнув на землю, підійшов, завмер поряд, приклавши до горла кривий ніж:

- Стій, де стоїш. І вовку своєму накажи, аби сумирно поводився.

- Він слухатиметься, - мовив Андрій, холодно змірявши поглядом татарина. За спиною у того вже щосили волало і палало село й розлюченими зміями свистіли аркани; голосили баби і хрипіли поранені чоловіки, ревла у стайнях худоба - і мовчали собаки, які встигли скуштувати татарських стріл. - Він поводитиметься дуже сумирно. А ти відпусти хлопчика. Його заріжеш - і сам здохнеш. Вовк у мене спритний, зуби в нього гострі...

- Е, ото пожартував, невірний. Бачиш, шапка на голові - знаєш, як хутро на неї здобував? Не стрілою, стрілою шкуру попсуєш, тільки руками. Тож не жартуй так, не смішно. Краще віддай скриньку - і розійдемося. Тобі добре, мені добре, вовкові добре. І Кисим задоволений буде.

- А що, Кисим хіба не хоче зі мною зустрітися?

- Він з тобою все одно зустрінеться. Але тобі чим пізніше, тим краще? Згоден?

Андрій так і не встиг відповісти, навіть вирішити, що відповідатиме, - на татарина накинулися чоботи. Якось їм вдалося вибратися з того смертельного варива, що кипіло у селі, - і тепер самохідці від душі лупцювали людину, яка насмілилася підняти ніж на їхнього друга. Степан теж не став зволікати і кинувся на допомогу - тож скоро все скінчилося.

Тут - але не в селі.