Бісова душа, або Заклятий скарб

І чому їм так довго дозволили жити у селі? Напевно ж люди знали, хто вони такі, це Ірина, любов’ю своєю материнською засліплена, до останнього часу ні про що не здогадувалася.

- Кохайтеся, чорнобриві, та не з упирями, - похмуро пробурмотів Андрій. - Ну її я ще зрозуміти можу. Все-таки - чому залишився ти? Відчув же, що жити так - не галушкою у сметані плавати. І Галі тобі зовсім не шкода?

- Дурень ти, шановний, хоч і знаєш багато, - процідив Кость. - Гадаєш, я з власної волі?.. Татари - ті хотіли просто дізнатися, де скарби батькові закопані. Для того мене і підняли. А потім... Та, яка все так влаштувала, вона, знаєш, сильніша й за Кисима, набага-ато сильніша. Тому якщо чогось забажає, неодмінно матиме. Наказала чекати, наказала людей без потреби не лякати і не чіпати. Просто жити і все. ...Наче я чіпав би!.. Та ти хоч можеш собі уявити, гостю, як це - мертвому серед живих! Є речі, над якими розум не владний. Коли я поряд із повнокровними, мене тягне доторкнутися до них, взяти в них хоч дещицю їхньої долі, вітальності, хай їй грець!

- Такого не можна довго приховувати. Чому тебе терпіли тут? І чому нині їм терпець урвався? Невже старості просто знадобилися гроші?

Кость відмахнувся:

- Йому? Та ні. Не знаю, чому вони раптом вирішили позбутися нас, але точно не через гроші. А терпіли, бо Кисим пообіцяв село не чіпати.

- То він знайомий зі старостою?

- Передавав йому кимось свої умови. До того ж зробив так, аби староста повірив що з ним не жартують, - вже й не знаю, за допомогою яких доказів переконав старого. Мені байдуже. Та тепер для старости ці докази нічого не варті. Я і тобі все розповідаю, бо не хочу йти ось так, мовчки...

- Йти?

- Атож, сьогодні я піду, звільню її і звільнюся сам. Пам’ятаєш, який сьогодні день?

Андрій ляснув себе долонею по лобі:

- Точно! “Дідова Субота”, перед Святим Дмитром!

Цього дня влаштовували поминки мертвих, щось на зразок Русалчиного тижня. Ще один спосіб полегшити невпокоєним душам шлях за виднокрай.

- Але чому ти чекав так довго? - здивувався Ярчук. - Давно ж уже міг...

- Наказали - і чекав. А тепер строк скінчився і мене звільнили. Дозволили піти.

І тут знову щось у тому, що відбувалося, здалося Ярчукові вкрай дивним. Він іще не розібрався, що саме, але відчував: не можна сидіти склавши руки.

- Ти ще про дещо забув запитати, - посміхнувся Кость.

- Про що ж саме?

- Про те, як я збираюся піти. - Одним махом він вихопив з-за спини пістоль - і тепер Андрій зрозумів, що його насторожувало. Весь час, відтоді, як він увійшов до хати, Кость намагався триматися до Ярчука тільки обличчям. - А в мене, - продовжував нечисть, - є тільки один вихід. І в прямому значенні, і в переносному. Вдруге не помирають. Оскільки вдруге не живуть. У мене, бачиш, життя позичене. І щоб піти, я мушу розірвати зв’язок. А це можна зробити одним-єдиним способом.

Андрій стривожено перевів погляд на Галю - зовні та була спокійною і байдужою, наче ікона. Однак німе питання зрозуміла - і відповіла: