Бісова душа, або Заклятий скарб

- Легко тільки пацюки плодяться, - віджартувався Андрій. - Ти про Джерела чув колись?

- Та я і про Вирій не дуже... - потупився вовкулак. - Мирон... пам’ятаєш, я тобі про нього розповідав - кобзар, який мене вчив? - він інколи про такі речі говорив зі мною, так я ж тоді капловухий був і життєрадісний, воно мені сто років не треба було. В одне вухо влітало, з іншого вилітало.

- Ясно. От що - давай-но спершу від’їдемо подалі звідси, а потім, якщо захочеш, я розповім про Джерела.

- Дядьку Андрію, - тихесенько покликав Миколка, який ще не зовсім оговтався після пригоди. - А... а ці за нами сюди не проїдуть?

- Ні. - Ярчук усміхнувся: - Ну, гаразд, дорогою вам дещо поясню. Джерел взагалі-то багато, але, як ти, Степане, висловився, “скакати через них” зовсім непросто. Тому що вони майже весь час виглядають як звичайні озера та річки. Їх тому і звуть Джерелами, бо пов’язані вони з водою, хоча інколи зустрічаються в землі чи у повітрі. Однак найзручніші і найбезпечніші - у воді. Я сказав, що вони на вигляд як звичайні озера, але насправді майже завжди вони і є звичайними озерами. І лише в певний час через них можна потрапити у Вирій чи навпаки, з Вирію у Яв. Іноді треба ще й слова знати заповітні чи дію зробити якусь таємну. По-різному буває.

- Ну, цього разу, дякувати Богові, обійшлося без таємних дій і слів, - зітхнув Степан. - А інакше б потрапили ми у Вирій хіба що після смерті.

Андрій промовчав, воліючи не видавати всіх секретів. Але справді, не встигни вони вчасно, довелося б Ярчукові зустрітися зі своєю смертю-кисимом набагато раніше, ніж він того бажав. Однак так уже вдало склалося, що сім років тому Андрій пригледів тут дві дуже цікаві осички, що схилили одна до одної верхівки і сплелися віттям, як місточком; вгледів він тоді і те, що місточок той непростий: якщо вимовити потрібні слова та вчинити відповідно, стає він Джерелом - рівно на сім ударів серця. Якраз вистачило, аби все Андрієве воїнство встигло проскочити.

І все-таки Ярчук не був упевнений, що вони у безпеці. Непокоїла думка, чи відірвалися остаточно від погоні, чи нема серед татар якогось штукаря, здатного відкривати Джерела - цього Андрій не знав. І тому намагався від’їхати якомога далі.

Ще сильніше його турбувало інше - розмова з Костем. Точніше - те, що нечисть чекав саме Ярчука, як чекали Андрія і ті, хто стояв за Костем. Кисим. І “та, яка все влаштувала”, яка “сильніша за Кисима”.

Та, додав він подумки, яка і спрямувала їх у Яв. Начебто-Миколчина-матір.

“Хоч і старий ти, Андрію, але, як і раніше, наївний і довірливий, обдурити тебе - що іншому висякатися, - лаяв він себе. - Побачив голу бабу - і останнього розуму позбувся, думати почав тим, що нижче пояса. От і маєш по заслузі”.

Відчутно боліло ліве плече, хоча зазвичай після нашіптування наступало полегшення. Їхати на коні було важко, кожен поштовх віддавався у рані, і Ярчук, сказавши, що хоче пройтися пішки, сплигнув на землю. Стрибок ледь не доконав його, Андрій похитнувся і вхопився за сідло, щоб не впасти.

- Сильно зачепило? - спитав Степан. - Може, зупинимось?

- Давай до лісу, а там уже зробимо привал. - Йому дуже не подобався степ, що розкинувся навколо. Трава, щоправда, цього разу не витріщалася з верхівок чаклунськими очима, але... все одно, щось витало в повітрі, гірше, між іншим, за ковилові очі.

Сяк-так вони дісталися до лісу, але виявилося, зблизька він виглядає не краще за степ. Знову ж, ніяких чудасій у ньому не помітиш; оце і тривожило.

- Степане, ти нічого такого не відчуваєш?

Вовкулак, принюхуючись, покрутив головою з боку в бік.

- Наче ні.

- Слухай, а куди це наші чоботи завіялися? - раптом помітив Ярчук. - Через Джерело ж разом проскочили, а тепер щось їх не видно.

- Може, пішли на полювання, - хмикнув Степан. - Вибач, братику, але, як на мене, даремно турбуєшся. Весь час погано не буває. Колись наступає передишка.