Бісова душа, або Заклятий скарб

- Ага. Тільки передишки інколи трапляються такі короткі, що ми їх не помічаємо. Ну, вибирай місце для привалу...

- Дивіться, а то не хатка часом? - гукнув Миколка. Він сидів верхи і зараз вказував кудись у хащі, на щось, видиме тільки йому.

- Зіркий хлопець, - схвально пробурчав Степан. - Збігаю подивлюся, що там за будівля, а ви поки тут зачекайте.

Повернувся він дуже спантеличений.

- Ну-у... Пам’ятаєш хатинку, яка над нами пролітала? - як дві краплі води схожа на цю, тільки вона землі міцно тримається. Всередині нікого. І слідів жодних. Навкруги все травою поросло, ні стежинки, ні гілок зламаних. Що скажеш?

- Заночуємо там, - вирішив Андрій. - Все одно далеко нам не відійти, а якщо той, хто живе в ній, захоче нас знайти, - знайде і в хатинці, і неподалік від неї. Згоден?

Степан скривився:

- Наче все правильно кажеш. Тільки на душі в мене неспокійно. Ви влаштовуйтесь, а я ще поблукаю поблизу - придивлюсь, принюхаюсь.

Хатка і справді міцно вросла у землю, лап не розгледіти (якщо взагалі вона їх мала, бо необов’язково ж, аби у хати знизу лапи росли...). Стіни, як і в тієї, найбільше схожі на величезні пряники, втім, надзвичайно старі, засушені, зі стертими краями. На віконницях - мерзенні морди. Двері були не зачинені.

“Найсмачніші яблука - в сусідньому садку. Але і собаки найзліші - теж там”, - подумалось не до ладу.

- Яблуками пахне, - прошепотів Миколка, заходячи до хати.

* * *

Хоч і дошкуляло Андрієві плече, а перш ніж боки відлежувати, слід було попрацювати. Він розсідлав і почистив Орлика, перезарядив пістолі і тільки тоді міг розслабитися - зовсім трішки.

Зсередини хата виглядала набагато акуратніше. Піч, щоправда, була нетоплена, але біля припічка чекав невисокий стос дрів, тож незабаром розпалили вогонь. Їстівного у хаті нічого не знайшлося, але Андрій не переймався: він у будь-якому випадку змусив би своє “військо” харчуватися власними припасами, аби не ризикувати...

Перекусив залишками в’яленого м’яса хвостатих зайців, потім влаштувався на лавці біля вікна і заплющив очі. Лише на хвильку. Аби біль трохи вгамувався.

Про подальші події він дізнався вже набагато пізніше, від Миколки.

Повернувся з розвідки Степан, який заодно вдало пополював. Здобутий ним заєць цього разу виявився звичайною тваринкою, яких у Яві багато. Його засмажили, але Андрія вирішили не будити, просто відклали частку на завтра.

- Нехай відпочиває, - пояснив Степан. - Він у нас і так останнім часом знервований, а тут іще ця рана. Йому зараз поспати - саме те, що треба.

Миколка погодився із вовкулаком.

Умившись водою із струмка, що дзюркотів неподалік, теж налагодилися спати. Орлика відвели у невеличкий хлівець за хатою - і міцно зачинили, аби ніхто всередину не заліз. Хоча, як правильно зауважив Степан, кінь сам може постояти за себе, якщо хто здуру вирішить на нього напасти.