Бісова душа, або Заклятий скарб

“Я бачила, - сказала йому тоді Ірина. - Вона робила закрутки на старостовім полі. І взагалі... вона змінилася, дуже змінилася, розумієте?”

“От і подивимось, наскільки вона змінилася”, - подумав Ярчук, перевіряючи, чи легко виймається з піхов шабля. Певно, слід було прихопити осиковий кіл чи хоча б невеликий клинець, але він вирішив, що і так впорається.

Його приїзд, звичайно, не залишили без уваги. Хтось навіть упізнав у гостеві колишнього Гнатового рятівника. Принаймні, з вікон спостерігали уважно, хоч на вулицю ніхто носа не потикав.

Ну і нехай витріщаються, аби їм повилазило! Ці люди ладні відправити у вогнище молодицю, яка виросла у них на очах, яку багато хто з них знав ще відтоді, коли вона пішки під лаву ходила. Але якщо вони дійсно вірили, що Галя - відьма, тоді це все змінювало. Вона точно не була ученицею знахарки чи травниці, а значить, зціляти не вміла. Тільки закрутки ставити, наводячи тим причину на пшеницю; ще, мабуть, молоко у корів здоювати. А то і щось гірше - але не богоугодне, шкідливе.

Тоді її не врятує навіть те, що вона Гнатова сестра: Андрій власноруч відрубає голову.

Він штовхнув хвіртку і ступив на подвір’я. Назустріч вихопився з-за хати кудлатий безпородний пес, але Ярчук тільки рикнув гортанно, як його колись навчив Світайло, - і собака, підібгавши хвоста, скочив під ґанок.

Рипнули двері.

- Е, та в нас гості! - протягнув сухорлявий чоловік середнього віку, з куцими вусиками і безбарвними очима. - Галю, чуєш! Гість, кажу, вшанував. Ви, добродію, чи дверима не помилилися? До нас рідко хто заглядає, живемо самотиною. - Він перехопив чіпкий Андріїв погляд і кивнув: - Бачу, не помилився. Ну то прошу до хати, там і поговоримо. Заходьте...

Андрію Кость не сподобався відразу. Але обидва знали, що “гість” зайде.

У хаті було темно і трохи вогкувато. Не сказати, зовсім не прибрано, але наче прибирали знехотя, з примусу. Образи в червоному кутку були трохи перекошені, а вікна вкривала легка поволока пилу. Солодкаво пахло цвілим хлібом і землею.

Галя сиділа за столом, безвільно поклавши перед собою руки. Ярчук пам’ятав її зовсім іншою, коли вона ридала і заламувала ці самі руки, дізнавшись, що брат ось-ось помре. І та Галя, навіть ридаючи і божеволіючи, вигляд мала кращий, ніж теперішня.

Вона важко відірвала погляд від голої, темної від часу стільниці.

- Хто це, Костю?

- Хіба не впізнаєш? Здається, він прийшов до тебе. - Господаря, судячи з голосу, дуже розважало те, що відбувалося. І Андрій уперше пошкодував, що не взяв із собою хоча б осикову трісочку.

Галя повернулася до нього і облизнула змертвілі, схожі на двох перегодованих гусениць губи.

- А-а, так. Ви - пан писар, що років десять тому в матері моєї зупинялися, коли через село проїздили.

- Точно, - всміхнувся Андрій. - От же пам’ять у вашої господині! - повернувся він до Костя. - Все пам’ятає!

- Навіщо ви прийшли? - раптом спитав господар. - 3 цією скринькою. Невже хочете заплатити старості? - І зробив порух, наче збирався доторкнутися до Андрієвої руки, але останньої миті стримався. Теж облизнув губи і зчепив пальці у “замок”, певне, аби не так тремтіли.

- Сам не знаю, навіщо. - Ярчук важко опустився на лавку, намагаючись зберегти однаково велику відстань до обох. - І як ви так довго протрималися? Гаразд, живете на околиці, з людьми рідко зустрічаєтеся. Але ж до церкви ходите?

Він особливо виділив “з людьми”, і Костеві це не сподобалося.