Бісова душа, або Заклятий скарб

- Я обманула, - просто відповіла вона.

* * *

- Відійдіть кудись подалі, - прошепотів Степан. - Краще - аби звідси вас не було видно. А то коли оговтається, щоб гірше не стало.

“Куди вже гірше”, - похмуро подумав Андрій, але підкорився. Він знаком наказав берегині йти за ним у ярок, де Миколка не помітив би їх із табора.

Спустившись, майже збігши крутим схилом, він зупинився і пошукав поглядом місце, де можна б сісти. Розмова, здається, буде довгою і не з приємних, і Андрій не збирався впродовж неї по-дурному переминатися з ноги на ногу.

- Ти б хоч накинула щось на плечі, - стримано проказав він берегині. І, знявши з себе, подав їй жупан. Та прийняла, хоча видно було, що тільки через Андрія, задля його спокою.

Коли брала, руки їхні випадково зустрілися, і Ярчук смикнувся - надто холодними виявилися її тонкі білі пальці, які не знали, схоже, що таке важка селянська праця. Та й узагалі гостя найменше нагадувала селянку, швидше - польську заможну панночку, що аж ніяк не збігалося з її словами, що вона Миколчина мати. Хлопчик дорогою дещо розказав про себе, тож Андрій мав уявлення.

Вона перехопила його погляд і тут-таки здогадалася, про що він думає.

- Сама не знаю, як він мене упізнав. Бо я тут в іншій личині. Та й прийшла не за тим, аби відкритися йому.

Андрій угледів-таки підходящу колоду та присів. Гості сідати не пропонував.

Запитав:

- Чому ж так? Невже не скучаєш?

Вона повільно похитала головою - і він, перехопивши її погляд, знітився.

- Не в тім річ, - відповіла спокійно. - Ти ж знаєш, мені тут перебувати не більше року. А з ним я бачитися взагалі не зможу. Навіщо ж тоді дитину засмучувати?

- Тоді чого прийшла?..

- Прийшла, аби врятувати його.

- За нами хтось женеться?

- Можливо. Не знаю нічого про погоню. Я - про інше... про те, що чекає на вас попереду.

- Ти знаєш, куди ми прямуємо?

Вона м’яко, плавно подалася вперед і сіла поряд з Андрієм - але на достатній відстані, аби не бентежити.